Читати книгу - "Єдина для Ворона, Олександра Багірова"

Розділ 51

- Подейкують, у тебе справи до мене є, - Костянтин у сталевому костюмі, як завжди тримається з почуттям власної переваги.

Мов він знає, все, про що думає противник.

- І ти вирішив прибути особисто, - посміхаюся.

- Випереджаю події. Можливо, допоможу не зробити тобі фатальних помилок, - хрипкий голос, ніби по нервах ножем проходиться.

- А ти так за мене переживаєш? – прямуємо до виходу з аеропорту. – Навіть рейс мій пробив.

- Щоб зустріти друга, - останнє слово вимовляє із сарказмом. - Прошу, - вказує рукою на дорогий автомобіль, припаркований біля входу.

- У мене були інші плани, - мене аж підкидає від його самовпевненості, наче він уже виграв.

- Раджу тобі їх змінити, - у голосі не чути погрози, крижаний спокій.

- І куди ж ти мене запрошуєш? – питаю глузливо.

- До себе додому, - обдаровує мене холодною та широкою посмішкою.

Звичайно, я можу відмовитись та поїхати один. Але сенс?

Я приїхав із чіткими намірами забрати свою дочку. Огнєв знає, сенс грати в ігри. Чим швидше все прояснимо, тим краще.

Але також розумію, що план, складений із Вадимом, навряд чи вдасться. Костянтин все знає, і навіть більше за мене, і це злить.

- Я удостоївся запрошення самого Огнєва, - все ж сідаю в машину. Розмова з ним справді необхідна.

Костянтин без водія, сам сідає за кермо, я займаю місце спереду.

- Ти міг і сам до мене приїхати, а не будувати підступні плани, як мене краще знищити, за моєю спиною, - заводить машину.

- Міг. Тільки твоя відповідь мені відома. Ти чітко дав зрозуміти, що про мене думаєш, - відкидаюсь на сидіння, напружений, але намагаюся цього не показувати.

- З ким поведешся, Микито, того і наберешся.

- Ти й про себе теж говориш? - натякаю на його досить тривалий шлюб зі Славою.

- Про себе також. Тільки я давно залишив болото позаду, а тобі все попереду, і не факт, що спроба вилізти буде успішною, - він впевнено веде автомобіль, зрідка кидає на мене вивчаючі погляди.

- Ти ж в курсі всього? Хто тобі розповів? - запитую в лоб. Юлити немає сенсу.

- Не повіриш, черга вишикувалася, - усміхається, демонструючи ряд міцних, білих зубів. - Навіть не довелося напружуватися.

- І хто ж вони, люди у черзі?

- Невдовзі дізнаєшся.

- Як моя дочка як у тебе опинилася? - задаю питання, яке мучить мене.

- Вона жила у дитячому будинку. У неї була вроджена косоокість і дуже кволе здоров'я, - ріже мене словами. - На даний момент з очима Жанни все добре, як загалом і зі здоров'ям.

- Дякую, - зчеплю руки в кулаки, як уявлю, через що пройшла моя маленька.

- Її віддав туди твій батько.

- Він не мій батько! - мене пересмикує від огиди. - По крові ні!

- Проте, коли Леву принесли новонароджену, він сказав, що це маленький уродець та написав відмову від дівчинки.

Як це схоже на таргана. Йому потрібна була Вася, а маленьке крихітне життя нічого не коштувало.

- Як ти її знайшов?

– Я не шукав. Мені її фотографію надіслали поштою, з короткою розповіддю, чия вона дочка. Ми з дружиною поїхали до дитячого будинку, побачили Жанну та зрозуміли, що обов'язково її заберемо. Дівчинка ... вона неймовірна, - губи Костянтина тремтять, на обличчі з'являється не властива йому ніжність.

- Ти з самого початку знав, що вона моя дочка? І спокійно її вдочерив?

- Я з самого початку знав, що координати Жанни мені надіслала Адріана, вона хотіла зіткнути нас, дивитися, як ми гризем одне одному горлянки, і сама збирати вершки після битви. Ну і звісно, зробити вас із Богданом ворогами. Але Лев мав дещо інші плани, і вона не довела почате до кінця, не встигла нацькувати тебе на мене. Втім, із цим впоралися й інші, ніби з добрих намірів, але ти сам знаєш, куди ними вимощена дорога.

- А що ж ти збирався робити? Просто жити з моєю дочкою? Позбавити її батька? Брата?

- А ти батько, Микито? – дивиться на мене іронічно. – У мене щодо цього великі сумніви.

Не встигаю відповісти. Огнєв в'їжджає на територію величезного особняку.

- Ласкаво просимо, до мого дому, - виходить із автомобіля.

Відчиняю двері, але так і залишаюся сидіти, широко розплющивши очі, дивлюся, як вдалині на гойдалках сидить світловолоса дівчинка, миттєво впізнаю її, серце стискається, дихання перехоплює, але не тільки від Жанни. Мою дочку гойдає Каріна.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍