Читати книгу - "Моя ніжна крутихвістка, Марина Тітова"

28. Басейн.

Ю.

Вскочила раненько, як і сонечко. Тепер ніжуся під його літніми промінчиками, солодко потягнувшись усім тілом. На новому місці завжди погано сплю.

Я вже встигла скупатися в басейні і це знатно освіжило. Навіть усміхаюся широко, як тільки можу.

— Не знав, що серед нас є русалки, — раптом лякає мене чоловічий голос, від чого я ледь не впала у басейн, бо стояла за міліметр від його краю.

— І тобі ранок добрий, — розвернувшись до Ярослава, відповідаю.

Молодик неспішно всаджається на один із дерев'яних лежаків, що цілим рядом стояли позаду мене. Так само, нікуди не поспішаючи, підпалює цигарку, дивлячись собі під ноги в білих красівках.

Його поява збила мене с панталеку, проте, ще більше змусив зашарітися його зовнішній вигляд. Від оголеного торсу з чітко окресленими м'язами на силу змусила себе відірвати погляд.

— Як водичка? — питає, тепер поціливши очима в будівлю сплячого котеджу.

— Вже тепла.

— А як сама?

Ніяковію. Тягнуся рукою до вогкого волосся. Не знаю куди подітися і що відповісти. Може, назад в басейн стрибнути? На суші Яр може помітити, що на мене легкий тремор напав. Та добре, що хоч не гикавка!

Через довгу відсутність відповіді, напівоголений хлопець врізався в мене очиськами своїми допитливими і тремор від цього взяв в полон всю мене ще дужче.

— А ти не змінюєшся. Все так само ніяк не йдеш на діалог. Кожне слово витягувати щіпцями доводиться, — перегодом каже, вистромивши з рота білий стержень цигарки. А потім покотив ті два свої телескопа по моєму тілу й я згадала, що він застав мене зненацька, в мокрому чорному купальку, тобто майже голяка.

— Куди це ти дивишся?! — миттєво руками прикриваю стратегічно важливі об'єкти свого тіла й бажання пірнути в басейн підвищується. От тільки, тоді у Яра буде змога роздивитись мене з усіх боків, бо перед стрибком доведеться повернутись до нього спином, а це означає показати майже не приховані нічим сідниці. Здається краще взагалі не ворушитися.

— Вибач, — неквапно відводить безсоромний оцінювач ті свої сканери.

Поки він викурює свій смаколик, дим від якого залітає прямо в мій ніс, я встигаю дотягнутися до рушника й обмотатись ним. Тепер зручніше.

— Гарно тобі поплавати, — неочікувано бажає далі й піднімає свій зад з твердого топчана.

Проводжаючи його повільні кроки в напрямку входу до котеджу, мені раптово стає прикро. Оце й побалакали? Після скількох місяців. А я то гадала, судячи по нашим вчорашнім переглядкам, що йому, як і мені, є що сказати.

— Більше нічого не хочеш мені сказати? — випльовую, але усвідомлюю це, коли вже фраза була почута власником широкиї спини.

— А треба? — змінивши напрям руху, повернувся, але тепер не сідає. — І що казати? Підскажи.

Потерши перенісся, знічев'я вигукую те, на що думала не здатна:

— Гикається часто тобі? А совість як? Як пішла колись давно з дому, так досі й не повернулася?

— Оце поворот. То слово не витягнеш, а це раптом пуляє звинуваченнями, — глузливо посміхнувся він. — І чому це мені повино гикатися? Згадує хтось часто? І чого це про мене згадують?

Під його поглядом знову втрачаю здатність тверезо мислити. Розумію, що бовкнула щось не те. Тепер й викрутитися не збагну чи зможу. Від розгубленності, сідаю скраєчку на топчак.

— І знову мовчиш? — питає, не витримавши гніту паузи. — Підскажи ще щось, бо я не зрозумів. Мені має бути за щось соромно?

— Можливо.

— От воно що. І за що?

— Як у твого племінника справи? І чому він зараз не тут? Він же замість тебе, якщо на побачення ходить, то й на роботу, й на гулянки зобов'язаний, — дивую сама себе, а не тільки співрозмовника, зухвалістю. Але в очі тепер подивитися йому не можу. Лячно. Це ж удар нижче пояса!.. Саме туди, куди зараз я дивлюсь...

Хай мене ранять! Що це в біса за горбок у нього у штанях? Він збудженний із самого ранку? Даремно я його зачепила мабуть. Хай би йшов собі. Сама на себе накликала біду. От як відтепер розвидіти оце? Куди очі подіти?

— З Яном все добре. Передам від тебе привіт. Ой, вибачте, принцесо! — раптово, вигукує голосніше. — Що це я згори вниз дивлюся на таку поважну особу? Біс зплутав. Пробачте мене, звичайного смертного. Ви ж звикли, вірогідно, аби вам ніжки цілували та землю, по якій ви ходили.

З укліном майже до асфальту Ярослав звичайно перегнув, проте його сарказм додав мені наснаги. Якщо почали згадувати минуле — то саме час розтавити все по місцях, аби не кортіло більше чіпати цю тему бодай подумки.

— Куди більш приємніше, коли мені говорять правду, а не плетуть інтриги. Цього достатньо.

— А-а. Досвід, все-таки, не проп'єш, — робить крок до мене, застуючи мені сонечко. — Так то ж була перевірка, чи засвоїли пані урок після університетських пригод.

Мене кинуло в жар. Це він про Бахтіяра? Все про мене дізнався й користується тепер цим, боляче уколовши? Ось він — вчинок справжнього чоловіка.

— Пити — це скоріш твоє, професійне. Як ще морда не опухла від такої кількості алкоголю? Скільки ми знайомі, скільки й пахтить від тебе ним.

— Що? — в його голосі почулось роздратування. Метнувши погляд на обличчя Яра, знайшла підтвердження — звів брови до купи, жовнами заграв. — Ти звинувачуєш мене у пияцтві? Ти ж зовсім не знаєш мене і чим я живу.

— Зате про хоббі — часто й густо налягати на напої з високим вмістом спирту, знаю. І повір, це вже добре характеризує тебе. Вчора он перепив усіх. Майстер своєї справи. Браво.

Наражаючи себе на дуель очима, не ховаю своїх. Дивлюсь гордо, незламно прямо в зіниці, що нависли наді мною.

— Ну ось такі ми, грішники. Куди нам до царів. Зате не оцінюємо людей по вмісту їх гаманців і не ставимо безкінечні вимоги. Що там для тебе важливо? Статус і вміння підкорити? Було б кого! Справжній лев ніколи не підкорюватиме видри.

— Це я видра? — округлюю очі, рота, й все, що тільки можу від подиву.

— Ага. Он яка мокра. Водяна.

Ярослав, шокувавши мене, зневажливо плює тепер в басейн та йде в бік котеджу. І цього разу я його вже точно не зупинятиму.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍