Читати книгу - "Три шляхи до одного серця, Катря Вивір"

— Вибач, — стримано сказав Назар, коли Тіна відвернулась. — Вибач мені, будь ласка, — він хвилинку помовчав, а тоді поволі заговорив. — Тіно, я не мав би, але хочу тобі сказати, що відбувається. Справа не у вашому магазині, а у самій будівлі. Це найкраще приміщення у нашому районі, донедавна воно належало місцевій громаді. Там розташовувався волонтерський пункт та цент соціальної та психологічної реабілітації для військових та їх родичів.

 Тіна уважно слухала, навіть боялась поворухнутись, адже нарешті вона була так близько до розгадки вічних неприємностей, пов'язаних з магазином «Лоренс».

— Наш сільський голова якимись обхідними шляхами домігся приватизації цього приміщення. Власником стала фіктивна юридична особа. Як наслідок, у нього з’явилась можливість законно здати будівлю в оренду, а чималий прибуток за майже сімсот метрів квадратних площі привласнити собі. Та для місцевих мешканців це місце було дуже важливим. Для декого навіть – єдиним шансом повернутись до нормального життя після важкої втрати. — Назар на мить замовк, а Тіна помітила, що він дивиться на фото своєї родини, яке висіло з-поміж інших на стіні. Там були зображені: він і його покійний брат у військових формах, їхні батьки і Федько. Всі обіймались і мали щасливий вигляд. Назар продовжив. — Розумієш, справа не у вашому магазині і не в тобі. На цьому місці міг опинитись будь-який інший бізнес.

— То всі ті пожежі, цемент у замку, побиті вікна… — почала перераховувати Тіна.

— Будь ласка, не шукай винуватців. Вся місцева громада, кожен мешканець села проти відкриття цього магазину. Йдеться про відстоювання наших прав. І поки у вас немає дозволу від пожежної інспекції, то ти хоча б у відносній безпеці. Щойно я дозволю відкриття, вам знову почнуть шкодити фізично і не можливо передбачити, чим це обернеться. Тому я і не можу тобі допомогти. Магазин не буде там працювати, прийми і зрозумій це, Тіно! — Запанувала мовчанка. Тіна закрила обличчя руками і намагалась хоч якось впорядкувати хаотичні думки. Вона завжди розуміла, що відбувається щось серйозне, однак не була готова до того, що справи настільки кепські. «Що мені тепер робити? Що робити?» – раз за разом повторювала у своїй голові Тіна, відчуваючи, що от-от почне панікувати. Назар спочатку сидів осторонь і лиш нервово тер коліна, однак, коли побачив реакцію Тіни, одразу спустився на килим перед нею і спробував заспокоїти.

— Тіно, подивись на мене, — дівчина не реагувала. — Ми щось придумаємо.

— Я сконаю у в’язниці, — Тіна ледь стримувала сльози. — Або замерзну під мостом без роботи і житла. — Дівчина була у такому пригніченому стані, що її мозок малював нові й нові картини жахливого майбутнього. І кожна була реалістичнішою за попередню.

— Послухай, так, будь ласка, поглянь на мене, — Назар намагався хоч якось достукатись до Тіни. — Ти чуєш? Насправді, у мене є ідея. Це не найкращий варіант і тобі може не сподобатись, однак…

Кажи! — Тіна вчепилась за ці слова, як за єдину рятівну соломинку.

***

 Коли Назар запропонував Тіні навідатись у «Корчму», вона категорично відмовилась. Чоловіку довелося довго пояснювати, що єдиний шанс хоч якось змінити ситуацію – відкритий діалог із місцевими мешканцями. Щойно вони зайшли у заклад, Тіна відчула на собі знайому хвилю небажаної уваги і їй захотілося сховатись за спиною Назара. Однак дівчина взяла себе у руки і зробила крок у перед. Вони з Назаром протислись через скупчення столиків і стільців до місця, де зазвичай грали музиканти. Чоловік попросив уваги у громади, хоча Тіна бачила, що її і так не бракує. Тоді він дав слово дівчині, десятки відвідувачів завмерли у цікавому очікуванні. Тіна сама не вірила, що зараз це скаже, однак розуміла, шляху назад немає:

— Шановні сусіди, друзі! Віднедавна мені стало відомо дещо більше про вас та ваші цінності, — Тіна нерішуче поглянула на Назара, а той кивнув, щоб вона продовжувала. — Я знаю, наскільки для вас усіх важливим був волонтерський центр у самому серці села. А це приміщення натомість незаконно здали в оренду можновладці, — юрба тихенько загула, ніхто не очікував, що Тіна дізнається про їхній головний секрет. — Мені лишається тільки одне, — Тіна зробила паузу і набрала повні легені повітря. — Відмовитись від відкриття магазину «Лоренс» у цій будівлі і разом із вами пліч-о-пліч відстоювати права громади.

 Після цих слів у залі піднявся шквал обговорень та викриків. Якийсь огрядний чолов’яга із дальнього столика запитав басом:

— А чому ми маємо Вам вірити? В чому підвох?

— Як керівниця, я добре розумію, що без підтримки і сприяння місцевого населення магазин не зможе працювати. Не зважаючи на те, що його цільовою аудиторією є туристи. Нещодавно я підписала угоду зі своєю компанією і офіційно стала виконавчим директором бутика «Лоренс». Тож маю повне юридичне право ухвалити рішення про переїзд на іншу локацію самостійно, без попереднього узгодження з власником компанії. — Усі присутні схвально загули і Тіна продовжила. — Однак мені дуже потрібна ваша допомога.

 Тіна розповіла людям про те, що її шеф дуже розраховує на відкриття магазину «Лоренс» цієї п’ятниці. Вона запевнила місцевих мешканців у тому, що звільнить приміщення їхнього волонтерського центру завтра ж і оплатить послуги адвоката, який буде займатись поверненням цієї будівлі у власність громади. Натомість Тіна попросила допомогти їй із пошуком нового приміщення для оренди. Вона розуміла, що тільки місцеві мешканці можуть впоратись із цим у найкоротший термін.

— Є одне місце, — пролунав біля бару жіночий голос. Тіна впізнала Стефанію. — Воно не далеко від центру, однак квадратура значно менша. Звісно, локація не така крута, однак іншої у цьому периметрі поки не знайти. Йдеться про колишню аптеку, вона у власності моєї тітки, — присутні закивали, погоджуючись із тим, що Стефанія запропонувала найкращий варіант.

— Добре, тоді їдемо дивитись, — Тіна поглянула на годинник, вже була десята вечора, однак справу потрібно було завершити.