Читати книгу - "Потраплянка на заміну, Літа Най"

Розділ 19. Сімейні драми

Я сиділа на широкому ліжку в спальні Мікаелли. Дівчина з азартом в очах демонструвала мені своє вбрання. Я таки вмовила її сходити на один із прийомів Флорентіни, і тепер ми підбирали образ для майбутнього заходу. Я пройшлася кімнатою до широкого трельяжу і витягнула верхню вузьку шухляду, маючи намір знайти «ювелірку». І таки знайшла. От тільки був один нюанс.

– Що там? – запитала Мікаелла, побачивши, як я заціпеніла.

На м'якій підкладці були розкладені різні прикраси з яскраво-жовтим камінням. Я з побоюванням простягнула руку і погладила каблучку з великим жовтим самоцвітом.

– Аутвіліан, – промовила дівчина, підходячи ближче.

– Вибач? – повернулася я, насуплено дивлячись на неї.

– Камінь, – вказала вона. – Називається аутвіліан. Насправді не дивно, що ти не чула про нього. Їх видобувають тільки в горах Джакмара. Навіть для столиці це надзвичайно рідкісна коштовність, не кажучи вже про Західні землі.

«А вже для інших світів...» – глузливо протягнув Као в голові.

– Але в тебе велика колекція, – зауважила я, ще раз пробігши очима по прикрасам.

– Це ще не все, – з нервовим смішком кинула Мікаелла. Помітивши мій запитальний погляд, вона пояснила: – Вдома, у Джакмарі, залишилася більша частина.

– Нічого собі, – протягнула я.

– Так, це все подарунки Тредана. Він же володіє всіма родовищами аутвіліана.

Її голос несподівано став натягнутим. Я відчула напругу, що піднімалася в дівчині. А в мене перед очима чітко випливло кольє з таким самим каменем і прокляттям на додачу. Тілом пробігло тремтіння.

– Щось не так? – запитала я, бажаючи зрозуміти причину її занепокоєння.

– Просто... – запнулася вона.

– Просто що? – наполягала я.

– Це особиста тема. Не знаю, чи варто мені говорити.

– Якщо ти хочеш цим поділитися – я вислухаю.

Я взяла дівчину за долоню і міцно її стиснула, підбадьорюючи. Мікаелла підняла на мене пригнічений погляд, а потім відпустила мою руку і відійшла до ліжка. Опустившись на нього, вона сховала очі, і я подумала, що дівчина не зважиться на відвертість, але помилилася.

– У еміра дитина може народитися раз на дванадцять років. Нехай ми з Треданом не хотіли цього шлюбу, але спадкоємця бажає кожен. Ми намагалися спочатку в рік мого хранителя, а потім у його, але нічого не вийшло. А прикраси він дарував мені після кожного разу. Ну ти розумієш.

Мікаелла продовжувала відводити очі: вона явно соромилася цієї теми. А я дивувалася такій дії з боку дорослої чоловіка. Дарувати по дорогій прикрасі за кожен раз. Це Тредан так вибачався, дякував чи заохочував? Хай там як, на здорові стосунки це точно не схоже.

– Але це марно, – тихо продовжила Мікаелла. Мені здалося, вона стримує сльози. – Не думаю, що в нас можуть бути діти.

– Він не влаштовує твого хранителя?

Вона кивнула. І хоч усі деталі стосовно чужої сили й особливостей роду мають бути таємницею, дівчина хотіла комусь виговоритися.

– Мені необхідна безпека.

– Тредан тобі погрожує? – приголомшено вигукнула я.

– Ні, не так висловилася, – поспішила виправитися вона. – Мені важливе відчуття захищеності. Що я можу довіряти людині, покластися на неї. А з Треданом... я не відчуваю надійності. Не можу сховатися і бути як за кам'яною стіною, розумієш?

Я кивнула, усвідомлюючи, наскільки ця потреба її хранителя в'яжеться із самою дівчиною. Трохи помовчавши, я подумала ось про що.

– Почекай, рік під покровительством бика був позаминулим. Тобто ви весь цей час не спали разом?

Дівчина похитала головою, при цьому заливаючись рум'янцем.

– У Тредана є коханка. Про це всі в Джакмарі знають. Вона не з тамтешніх: він часто їздить до неї. І чесно кажучи, так навіть краще. Гірше якби довелося жити в одному місті чи навіть бачитися.

– І ти так спокійно про це говориш?

– А що мені лишається? – знизала плечима вона.

– Зміни це! – нестримно змахнула руками я.

– Це що так просто!? – вигукнула вона, підхоплюючись з ліжка і вивільняючи свої емоції. – Може мені б і хотілося мати справжню сім'ю, але я не знаю, що робити. Ми з Треданом чужі одне одному люди. Він мною не цікавиться як жінкою, а я боюся до нього підійти. Він же весь такий відсторонений, холодний, суворий. Навіть не дивиться в мій бік, а коли й каже щось, то робить це таким тоном, наче звітує перед Радою: чемно й безпристрасно. Жодних дотиків, поцілунків...

– Сама зроби це, – перервала потік слів я.

– Щ-що? – заїкаючись, перепитала дівчина.

– Сама доторкнися, поцілуй, – побачивши перелякані очі Мікаелли, я злегка всміхнулася. – Ну, або почни з чогось меншого – розмови.

– Я боюся. Не знаю, як із ним говорити і про що, – судорожно смикнувши поділ сукні, зізналася вона.

Я важко зітхнула. Ото вже ці добропорядні леді. Хто їм сказав, що смиренність і покірність – головні чесноти?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍