Читати книгу - "Пливе човен - води повен, Олег Говда"

Розділ 24

«Ну ось, поспали — тепер можна і поїсти... Ну от, поїли — тепер можна і поспати...»

Приблизно так можна описати більшу частину нашого з Олесею розпорядку денного. Солідарні з нами жаби старанно концертували, поки ми… теж не спали і чемно замовкали, коли ми стомлені і виснажені вкладалися на відпочинок. Ранок промайнуло швидко, а ось день тягнувся, наче гумовий. Влітку він і без зайвих турбот довгий, але саме тут, на безіменному і безлюдному острівцю посеред плавнів, мені вперше здалося, що сонце, видершись у зеніт, завмерло і більше не рухається з місця, як приклеєне. Немов побачило щось неймовірно цікаве, і за жодну ціну не збирається проґавити найпривабливіший момент.

Розмовляти не хотілося. Не тому що не було про що. Навпаки... Занадто багато довелося б один одному розповісти. А для таких одкровень час ще не настав. Тож відчуваючи зростаючу напругу, Олеся вдалася до гарантованого способу, яким жінки здобувають всі перемоги на чоловіками. А я і не опирався.

Цілувалися жарко і ніби в останнє. Було надзвичайно приємно стискати в обіймах гнучке тіло, відчувати солодкий смак її губ, а думка про погоню примушувала шукати притулку, захисту, забуття у вирі насолоди.

Час від часу Олеся, забувалася коротким сном, поклавши голову мені на плече, але як тільки відкривала очі, то вони були повні жаху і паніки. А вже у наступну мить дівчина тягнулася з поцілунком, і безумство починалося з початку.

Здавалося цим божевільним любощам не буде краю… аж поки я, в одну з тих недовгих хвилин забуття дівчини, не відчув потилицею чужий погляд.

Хутко озирнувся, покриваючись ціпками і подумки готуючись узріти неподалік сердиті або насмішкуваті обличчя переслідувачів, — але нічого з того. Усе плесо, скільки вдавалося побачити з місця нашої схованки, ще й крізь густі зарості лепеху, було порожнісіньке, наче міський каток удосвіта. Жодної живої душі.

— Уже дах їде… — пробурмотів тихенько. — А що ти хотів? Стреси і надмірне навантаження ще нікому не додали здоров’я. Якийсь дурень бовкнув «все, що не вбиває — робить нас сильнішими», решта і рада втішатися. Сильнішими, ага… за барометр. Потім запросто можна передбачати усі погодні зміни. Добре їсти, довго спати — ось рецепт довголіття і міцного здоров’я.

— Не збрехав, кум… Справжній розумник. Таких мудрих слів я ще не чула, хоч і давненько живу. Гм…

Голос лунав десь зовсім поруч, що було дуже дивно, бо я і надалі нікого не бачив.

— Моє шанування, пане Ангел. Чи не буде занадто великим нахабством, попрохати вас поділитися ще бодай однією крихтою мудрості?

— Попрохати можна все, що завгодно, а от дадуть чи ні, то інша розмова… — пробурчав я машинально, зосередившись на спробі відшукати невидимку.

— Надзвичайно! — захоплено вигукнув мій співрозмовник, а у наступну мить на лаву стернового плюхнулася велика жаба. Завбільшки з вгодованого індика. Дивного, блакитного забарвлення, з водяним візерунком на шкірі. З невеличкою жовтого кольору короною на голові і… короткою стрілою в лапці.

Під її вагою човен загрозливо хитнувся, але встояв. Я похапцем глянув на Олесю. Дівчина продовжувала безжурно спати, дозволяючи мені гадати — маячня чи божевілля, все те, що я зараз бачу і чую.

— За супутницю не тривожтеся… — квакнула жаба. — До заходу не прокинеться… Звісно, якщо це суперечить вашим замірам, то дівчина отямиться хоч зараз… але мені видавалося, що…

— Нехай поспить… — кинув я поквапливо. Той секс-марафон і справді варто було завершити. Тож, був радий будь-чиїй допомозі. — Дісталося бідолашній.

— Так, так, пан Ангел пристрасний коханець, — квакнула жаба. — Скажу відверто, сама б не відмовилася опинитися на місці цієї красунечки. О, а що? Може, спробувати? Кикимора вдуситься від заздрощів. Та й русалки матимуть про що базікати…

Від такої пропозиції я мимоволі подався назад.

— Овва! Ти чого так зблід? — стривожилася жаба. — Зачекай, зачекай… зараз… — зачерпнула води і зграбно плеснула мені в обличчя. Я лиш охнув. — Легше? — турботливо поцікавилася та. — Зараз зовсім минеться. Вода завжди допомагає.

— Ти… Царівна-Жаба? Гм… А я тебе справді бачу, чи марю?

— Чи ж то я маю знати? — засміялася жаба. — Кум казав, що бачиш. Давай перевіримо. Що у мене на голові?

— Корона… — слухняно відповів я. — А в руці стріла… яку ти маєш повернути принцу і вийти за нього заміж?

— Тьху, на тебе! — царівна-жаба й справді сплюнула, але під ноги. — Щоб я за того божевільного заміж пішла? Та нехай би він ще малим втопився. Ні слова по-нашому не розуміє, тільки баньки витріщає і лопоче, мов навіжений: «Оh, mon dieu! Combien de grenouilles! Combien de viande! C'est  charmant!» * (*фр., — О, боже! Скільки жаб! Скільки м’яса! Яка краса!)

— Може, турецькою? — підтримав я розмову, про всяк випадок. Помітивши, що жаба починає сердитися.

— Тепер бачу, що то точно ти. Так кум і казав: «Двічі мудрість голосить, а на третій раз обов’язково дурницю бовкне» Чи ж я не говорила, що він не по-нашому белькоче? Що ж я турецької по-твоєму не знаю? Ні, то зовсім чужа людина…

І тут я пригадав, що читав про те, що кошового Івана Сірка з усім Кошем французи наймали якусь фортецю штурмувати. І що як би не запорожці, то тієї битви французи б не виграли. Певно, одного з членів посольства, жаба і бачила.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍