Читати книгу - "Стара хвороба"

цій безтурботності її й застає смерть.

Ніщо не вселяло побоювань за здоров’я лікаря, окрім нападів ядухи, що зрідка траплялися. А радість і життєва сила, які, здавалося, все зростали в міру того, як він прихилявся до Зулейхи, навіть надавали йому вигляду нормальної людини. Але деякі симптоми, що з’являлися в ті періоди, коли він часто дрімав у плетеному кріслі, — те, як у нього повільно закочувалися очі, а губи міцно стискалися й блідли, — Зулейсі здавалися ознаками близької смерті. Те саме вона помічала в останні дні життя свого батька.

Першим, кого Зулейха зустріла наступного дня на палубі, був капітан з дерев’яною ногою.

Розділ дев’ятнадцятий

— Де ми? — спитала Зулейха.

— Прямуємо до Чешме.

Усміх застиг на губах молодої жінки. Вона часто закліпала віями.

— Хіба ми їдемо не в Ізмір? — знову спитала вона. — У нас є справи в Чешме?

Капітан злегка повів плечима:

— Ні… Я і сам не знаю, слово честі… Так уранці наказав пан Юсуф.

На люкові головного трюму пароплава борюкалися двоє. Одним був малюк Халіль з Міділлі.

Юсуф та ще кілька матросів уважно спостерігали за сутичкою. Часом він щось вигукував, і лунав його сміх.

— Ну ж бо, Халілю… Вперед, покажи себе! — Побачивши поруч Зулейху, він не припинив реготати. — У нас тут боротьба пехліванів… Ваш Халіль не побоявся ножа, вирішив помірятися силами з кочегаром із Сакиза… Але так завзято б’ється! Прямо розлючений бійцівський півник.

Зулейха деякий час, здавалося, з цікавістю спостерігала за сутичкою, а потім промовила байдужим голосом:

— Я тільки що бачила капітана… Ми, виявляється, прямуємо в Чешме, це правда?

Юсуф відказав, не повертаючи голови:

— Так, ми змінили курс.

— Чому?

— Я подумав, що Шевкет-бей ще там… Буде добре застати його, якщо він не поїхав…

Якби Юсуф цієї миті поглянув на дружину, то побачив би, що в її очах щось спалахнуло, мовби вгору зметнулось од вітру полум’я свічки. Але він, поглинутий спогляданням сутички малюка Халіля, цього не зауважив.

Потрібно було щось відповісти. Набравшись духу, Зулейха сказала все тим же рівним голосом:

— Справді, добре… Мій дядько буде дуже радий нас бачити…

— Я теж буду радий…

Не чекаючи, коли закінчаться змагання, Зулейха відвернулася і попрямувала до себе в каюту, щоб не довелося більше ні з ким розмовляти.

Вона билася над загадкою. До цього дня ніхто з них жодного разу не згадав ім’я Шевкет-бея. Чому Юсуф вирішив зустрітися з цією людиною, яка йому зовсім не подобалася? Чим була викликана така несподівана зміна?

Не було сумніву, що її дядько покинув Стамбул, щоб тільки не сприяти їй, до того ж він побоювався Юсуфа. В такому разі Зулейсі здавалося просто нестерпною ганьбою ганятися за ним по п’ятах у Чешме. Неважливо, про що думав Юсуф, коли це робив, але він, сам того не підозрюючи, змушував її страшенно нервувати.

Та найстрашніше, що вона не могла сказати, що не хоче зустрічатися з дядьком. Але, хай там як, потрібно було здолати в собі це відчуття безпорадності.

Зулейха не знаходила собі місця доти, доки від службовця на пристані в Чешме вони не довідалися, що з тиждень тому Шевкет-бей із родиною поїхав до Ізміра.

Ця звістка переповнила її радістю, хоча чоловікові вона сказала: «Шкода… ми спізнилися». Зараз вона зрозуміла, що всі її страхи були марними. Чи був сенс старому пронозі залишатися на лікуванні в Чешме хоч на годину більше, коли він узнав, що вони поїхали зі Стамбула?

«Ташуджу» знову змінив курс і повернув назад, до Ізміра.

Зулейсі здавалося, що чудове величезне місто трохи випаде із загальної програми. Адже особливістю цієї подорожі було те, що вони пливли, час від часу зупиняючись у невеликих містечках і селах.

Але Юсуф назвав причину, проти якої важко було щось заперечити. Він побоювався за здоров’я лікаря, хоча той і виглядав набагато бадьорішим, ніж звичайно.

— Я не можу ось так, похапцем, сказати щось напевно. Але мені, правду кажучи, не дуже подобається його вигляд — сині судини і посинілі серпики нігтів, те, як він часто починає дрімати прямо там, де сяде. І потім, ці напади ядухи ночами… Я не можу спати спокійно, поки кілька разів за ніч не зайду до нього в каюту… Він не може лежати на спині, ставить перед собою кошіль, кладе на нього голову, як молільники в мечеті, що заснули на підставці для Корану. Я дуже побоююся, що ми виявимося зв’язаними по руках і ногах надалі. Малоймовірно, що в тих місцях, куди ми прямуємо, знайдеться гарний лікар… Найкраще, якби його оглянув фахівець в Ізмірі… Хай Аллах винагородить бідолаху!

Розділ двадцятий

Небезпека, якої Зулейха, як їй здавалося, щасливо уникла, очікувала їх в Ізмірі. Шевкет-бей ще не поїхав з міста. Він гостював у Каршияка в давнього друга, котрий ось уже кілька років розробляв проекти, спрямовані на піднесення економіки у вілаєті.

Літній дипломат устиг з’їздити в Ефес і Бергаму особистим автомобілем свого друга, який, за останньою модою, носив брюки-гольф, окуляри, а не монокль, та кепі, і вивчити місцеві руїни. Старий злякався, як би йому не вийшли боком його розваги, коли, сходячи з пароплава з Каршияка на ізмірській пристані в районі Кордон, побачив перед собою Юсуфа і Зулейху.

Спочатку дипломат подумав, що їх зустріч не більше ніж неприємна випадковість. І неабияк здивувався, довідавшись, що Юсуф заїхав у Чешме лише для того, щоб побачитися з ним, і, не заставши, дуже засмутився. А коли випадково дізнався, що він ще не поїхав з Ізміра, відразу побіг до Зулейхи повідомити їй радісну новину. Незважаючи на те що Шевкет-бей багато разів повторював, що приховувати під непроникною маскою байдужості будь-які почуття — найперший обов’язок дипломата, його очі округлилися від здивування, немов у якогось літнього селюка. Дипломат не вірив задоволеному вигляду Юсуфа, щирості його голосу. Він думав, що тут не обійшлося без хитрощів і що його хочуть на чомусь піймати.

У цю хвилину поруч був друг-економіст Шевкет-бея. Він запросив Юсуфа і Зулейху провести у нього вечір і повечеряти. Звичайно Юсуф ніяковів перед такими запрошеннями і приймав їх дуже неохоче, а тут погодився без вагань, хоча запрошення було зроблене знехотя, майже крізь зуби.

Тепер обидві сторони подалися у справах, а ближче під вечір Юсуф з дружиною повинні були приїхати в Каршияка.

Коли господар будинку вже збирався дати адресу, Юсуф його перебив:

— Не треба… У мене вже є ваша адреса. Ми все одно заїхали б до вас, навіть