Читати книгу - "Дитина від тебе, босе, Юлія Ройс"

- Глава 25.2 -

Ми залишаємо автівку на парковці й далі йдемо пішки по кам'янистій дорозі. Нас зустрічає адміністратор і проводить до будинку, що знаходиться практично на березі річки. Мені здається, що влітку тут ще красивіше, але людей, мабуть, значно більше. А зараз тихо, тільки птахи співають. 

Ми проходимо в будинок – і в мене збивається дихання. Тут є камін, ведмежа шкура на підлозі та панорамне вікно, що на річку виходить. Таке відчуття, що ми в казку потрапили. Можу сказати, що сюрприз Мирона однозначно вдався. 

– Як тобі тут? – він питає, уважно мене розглядаючи. 

– Неймовірно, – щиро відповідаю. 

– Я радий, що тобі подобається. Якщо хочеш, ми можемо прогулятися територію. Вона дуже велика. 

– Хочу! – одразу випалюю, і Мирон усміхається. 

Ми йдемо вздовж річки, і Мирон тримає мою руку у своїй. Я не хочу забирати свою. Тепло його руки неабияк зігріває. 

Я як ніхто знаю, що сьогодні в компанії було багато роботи. Те, що Мирон відмінив всі зустрічі – дійсно неймовірний вчинок, адже люди, з якими він мав би зустрітись, можуть і не прийти вдруге. 

– Не треба було так ризикувати, – кажу, і Мирон дивиться на мене. – У компанії можуть бути проблеми. 

– Зараз компанія хвилює мене найменше, – відповідає. – Всі мої думки про тебе, Ясю. Про нас. 

– І що ж ти думаєш? 

– Я хочу змінитися заради тебе. Хочу, щоб у нас була справжня щаслива родина. Але чим більше я цього прагну, тим більше роблю помилок. 

– Ми всі робимо помилки, – кажу. – Головне мати сміливість визнати це. А ти визнаєш. 

Ми зупиняємось на причалі, і Мирон бере в обидві свої руки мої руки. Він дивиться мені в очі, а я – йому. Мирон дуже мені подобається. Моє серце досі б’ється частіше, коли я поряд з ним. Я точно так само, як і він, хочу, щоб надалі  все у нас було добре. Щоб наш син прийшов у цей світ і відчував себе найбажанішим. 

– Я кохаю тебе, Ясю. Правда, кохаю, – шепоче. – Я знаю, що наробив дуже багато помилок і продовжую їх робити, але… якщо колись я нічого до тебе не відчував, то зараз готовий весь світ покласти до твоїх ніг. І я не жартую зараз. 

– Я також тебе кохаю, – кажу стримано, хоча після його зізнання серце б’ється частіше. – Я також хочу бути з тобою. Я вірю, що ми впораємось. Головне, щоб було бажання. 

– Ясю, я хочу, щоб ми одружилися до народження сина. Але не змушую тебе до цього, – продовжує Мирон. Він відпускає мої руки, щоб дістати з кишені коробку. Відкриває її, а там дві каблучки. – Ці каблучки будуть чекати свого часу. Як тільки ти будеш готова – скажи мені про це. 

Я киваю, і він усміхається. Так, дійсно. Ми обоє ще морально не дійшли до того, щоб стати родиною. Нам ще вчитися і вчитися. Вивчати одне одного і пробачати помилки. 

Як тільки я буду переконана у тому, що Мирон буде хорошим батьком та чоловіком, то прийму цю каблучку. А поки що ми можемо просто насолоджуватися одне одним. 

Коли Мирон цілує, я відповідаю, не задумуючись. На фоні природи та тиші ми наче в казці. Я відчуваю прилив щастя. Судини наповнюються почуттями, котрі розносяться по всьому тілу. Я щаслива, і цим все сказано. А щасливою мене робить Мирон. 

Після прогулянки ми йдемо на обід, а потім погода різко псується і в будинку розпалюють камін. Ми з Мироном сидимо на дивані, обійнявшись, за вікном гроза, а в каміні потріскують дрова. 

– Я не хочу повертатися в місто, – Мирон цілує мене за вушком, а я мало не муркочу від задоволення. 

– Я теж, – кажу. – Але ж ти розумієш, що ще один день в компанії без тебе може призвести до катастрофи. 

– Розумію, – зітхає. – Добре, що завтра настане тільки після півночі. У нас ще є трохи часу. 

– Уся ніч, – усміхаюсь. 

Мирон цілує, а я відповідаю. Нізащо не хочу зупинятись зараз. І нехай за вікном лютує гроза, і весь світ зупиниться, а ми будемо тут, цілуватись під шум дощу і кохати одне одного до нестями. 

Наступного ранку прокидаюсь у ліжку одна. За вікном досі дощ, а Мирона поряд немає. Сідаю, прикриваюсь ковдрою і не розумію, куди він зник. 

Довго чекати не доводиться. Мирон з’являється на порозі через хвилину, і не просто, а з тацею в руках. Він усміхається мені, а я йому. 

Ніяковію трохи, але швидко беру себе в руки. Я готова кожен ранок так прокидатися. Снідати разом з Мироном і обговорювати плани на день. 

– Доброго ранку, кохана, – він сідає на ліжко поруч зі мною і цілує в губи. 

– Доброго, коханий, – відповідаю і ніскілечки не шкодую про це.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍