Читати книгу - "Конкістадор"

На одних сходах мешики знайшли округлу кам’яну нішу. Зсунувши уламок цеглини у стіні, вони шанобливо посхиляли голови перед скелетом, що був зодягнений у рештки вбрання, яке у Теночтитлані мають жерці, котрі правлять культ бога Тлалока.

Топографічно місто було влаштоване достоту як столиця мешикської імперії: від головної площі, центру жертвоприношень, розходилися чотири широкі дороги, які цілком збігалися з дорогами Теночтитлана: перша вела на південь, як Іцтапалапа, друга — на північ, як Тепеяк, третя — на схід, як Такуба, що поєднувала острів з материком, а четверта, що простягалася на захід, також була найменшою.

Розташування ритуальної площі, будівель, пам’яток та палаців так само, як у Теночтитлані, збігалося з місцем світил на небі. Йдучи поміж цих руїн, мешики упізнавали не лише рідне місто, а й свій всесвіт. Однак вони мучилися єдиним питанням: що ж спричинило падіння цивілізації їхніх пращурів? Чому Теноч мусив покинути це місто, піти звідси? Не було жодних ознак насилля чи грабунку, ніщо не свідчило про те, що місто перебувало в облозі чи було захоплене штурмом, а його мешканців обернули на рабів. І свідчень природної катастрофи теж не було, хіба тільки вітер, дощ та самота неспішно робили свою справу, — неквапливі хробаки на плоті мертвих міст, — роз’їдаючи штукатурку й фарбу, діставшись до кам’яних кістяків пірамід. Складалося враження, що всі мешканці покинули місто, підкоряючись незбагненному повелінню богів. Можливо, саме це й трапилось. Кетца не знайшов інакшого пояснення поміж безжиттєвих останків міста. Лише чаплі, що походжали на руїнах, переступаючи довгими ногами в озерцях, які набігли з дощу та смутку, можливо, знали розгадку цієї таємниці. Й ось вони, мешики-першопрохідці, не наважившись взяти й каменя з батьківщини своїх пращурів, боячись спаплюжити своїми кроками прадавні святині, покинули місто, несучи на плечах тягар туги та невідомості.

25

Дівчинка із Сипанго

Мешикська ескадра покинула Катай, просуваючись далі назустріч сонцю. Кетца та Кейко чимраз більше мовчали, стоячи на палубі маленької каравели, яку подарувала королева Іспанії. Вони відчували, що наближається фінал, лишень гадки не мали, що на них чекає. За час подорожі дівчинка із Сипанго стала, певно, найціннішим членом команди. Слід зазначити, що без її знань, без карт, які накреслили її тонкі пальці, без її дивовижної пам’яті мешики, певно, ніколи б не дісталися туди, де опинилися тепер. І ніколи б не досягли мети, до якої просувалися саме зараз. Ця, з виду така тендітна, дівчинка виявила себе як ще один воїн маленького війська й при потребі брала участь у боях нарівні з чоловіками, а може, билася часом навіть хоробріше за багатьох з них. Якщо, перебуваючи на землі, Кейко та Кетца трималися одне за одного, як за останню надію у цьому світі, то тепер, посеред моря, на кораблі, подібному до біблійного ковчега, у трюмі якого парами мандрували коні та верблюди (та ще й вагітна слониха), ці двоє почувалися як останній чоловік та остання жінка у світі. Достоту як тваринам на їхньому кораблі, їм належало зберегти увесь людський рід, коли якась біда знищить усе живе на землі й врятується лише цей ковчег.

І ось два кораблі неквапливо пливли морем, лишаючи по собі шлейф піни, який поволі розчинявся у хвилях. Й нарешті, на сході знову показалася земля. Й уперше нове відкриття відгукнулося у душі юнака невимовною тугою. Перед ним поставали береги легендарного Сипанго. У серці Кейко пролетіла буря найрізноманітніших почуттів: уперше, відколи її було викрадено з домівки, посаджено на корабель і повезено у жорстокий невідомий світ, вона знову побачила береги своєї батьківщини.

Кетца помітив в очах Кейко приховане поривання, яке навіть для неї було несвідомим. Можливо, колись вона стане його дружиною. Може, якщо колись світ об’єднається, якщо Кетцалькоатль і решта богів життя візьмуть гору над богами смерті та руйнування, якщо — хтозна? — колись єдиною імперією стане імперія людини, тоді ніякі океани чи кордони не зможуть їх розлучити. Але наразі кожен з них був лише уламком своєї батьківщини, який прагнув знову поєднатися із землею, яку вони втратили. Може, найголовніший зміст мандрівки — це повернення. «Мандрують, щоб повернутися», — так записано у щоденнику Кетци. Капітан мешиків подумки сказав собі, що не має права вдруге відривати дівчинку від її домівки; цей продовгуватий острів, так само тоненький, як слід, залишений пензлем, є її батьківщиною. Лише зараз Кетца збагнув, що обійшов півсвіту не для того, щоб відкрити й підкорити нові землі, а щоб повернути додому викрадену дівчинку.

Маленька каравела кинула якір поряд з пристанню. Кейко ступила на рідну землю й, не озираючись, своєю легкою ходою попростувала до рибальського селища, яке простяглося уздовж берега. Дівчинка із Сипанго відходила далі й далі, поки врешті не зникла з очей за стіною очерету, що тремтів проти вітру.

Непримітна для очей катастрофа спустошила всесвіт, який спромоглися створити Кетца та Кейко.

26

Спокійне плавання

Між Сипанго та землями, що простягалися північніше від Оашаки, що на західному узбережжі імперії мешиків, не мало бути ніяких перешкод. За обчисленнями, зробленими Кетцою, відстань між цими точками навряд чи переважала відстань між Уастекою — місцем, з якого розпочалася подорож, — та Уельвою. Про цей відрізок плавання нотаток майже немає. Кетца кілька разів написав про смуток, що охопив його, коли острів Сипанго залишився позаду. Навіть думка про незабарну зустріч з коханою Ішоєю не втішала його. Не втішала його й думка, що тлатоані пишно вшанує його, як людину, що вписала найславетнішу сторінку в історію Теночтитлана, яку можна зрівняти лише з прадавніми діяннями Теноча. Тепер його штовхало вперед лише бажання побачити батька та страх, що якщо він затримається хоч ненадовго, прямуючи до столиці мешиків, його, можливо, випередять іспанці чи португальці, які припливуть зі сходу.

Ескадрі під проводом Кетци та Маоні знадобилося безмаль дев’яносто днів, щоб перетнути океан. Якщо спочатку, дорогою у Новий Світ, страх, недовіра та жадоба, що панували у серцях веслувальників, були серйозною загрозою експедиції, то тепер мешики, пишаючись спогадами про власну хоробрість й упевнені у мудрості свого капітана, поводилися як справжні герої. Море було спокійним, небезпека ніби ніде не чатувала, й, урешті, почали зустрічатися жмути трави — безперечне свідчення, що наближається земля. Остаточно моряків у цьому переконали крики чайок, що кружляли у небі над кораблем. І раптом, коли на обрії вже вирізнялися обриси скелястих гір Оашаки й вони вже вишукували поглядами мілину для того, щоб висадитися, налетів жахливий шторм. Хвилі, здіймаючись стіною, билися об скелі