Читати книгу - "Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг"

— Так,— кивнула Голлі.— Норов у Ноеля не покращився під того, що йому мізки з казанка вибили. Двічі розносив нам хату. Зоужди на нас зривався. А той тепер знаменитість,— похмуро додала Голлі.

— Прошу? — здивувалася Робін.

— Та той урваш, що мізки йому вибив!

— Урваш...

— Бісів Кемерон Страйк!

— А, цей,— кивнула Робін.— Гадаю, я чула про нього.

— Ой так! В біса приватний детектив тепер, у всіх газетах пишуть! Клятий військовий поліцай він був, коли вибив Ноелю памороки... на всеньке життя його скалічив!..

Якийсь час Голлі просторікувала на цю тему. Робін записувала, а сама чекала, коли Голлі перейде до причин, які привернули до її брата увагу військової поліції, але Голлі чи то не знала, чи рішуче налаштувалася не казати про це. Певність була лише в тому, що своєю епілепсією Ноель Брокбенк завдячує винятково діям Страйка.

Після року справжнього чистилища, протягом якого Ноель мав свою близнючку і її оселю за зручний варіант для випускання своїх страждань і гніву, він поїхав до Манчестера, де давній друг, теж з Барроу, знайшов йому роботу викидайлом.

— Він був у стані працювати? — спитала Робін, бо Голлі описала чоловіка, який геть не має контролю над собою і не здатен стримати спалахи гніву.

— Ну, на той момент він уже був нівроку собі, коли не пив і вчасно вживав ліки. Я була рада його здихатися. Суцільні

збитки були мені з нього,— додала Голлі, раптом згадавши, що постраждалим від травмованих родичів теж належить чимала компенсація.— У мене почалися напади паніки. Я до лікаря ходила. Воно все є в архівах.

Повний перелік наслідків поганої поведінки Брокбенка для життя Голлі забрав ще десять хвилин. Робін серйозно і співчутливо кивала, час до часу вставляючи фрази на взір «Так, я про таке чула від інших родичів» і «О так, це потягне на добру суму». Робін запропонувала тепер уже дуже говіркій Голлі купити четверту пінту.

— Та я вас сама пригощу,— відповіла та, ніби зібравшись зіп’ятися на ноги.

— Ні-ні, це все входить у витрати,— похитала головою Робін. Поки наливали нову пінту «Макеванзу», Робін зазирнула в мобільний. Було нове повідомлення від Метью (Робін його не відкривала) і ще від Страйка — це вона відкрила.

Все в нормі?

«Так»,— написала Робін у відповідь.

— Отже, ваш брат у Манчестері? — спитала вона у Голлі, повернувшись за стіл.

— Ні,— відповіла Голлі, зробивши великий ковток «Макеванзу».— Його вигнали з роботи.

— О, правда? — спитала Робін, тримаючи напоготові олівець.— Якщо це сталося через стан його здоров’я, то ми можемо допомогти, це ж незаконне звільнення...

— То не тому,— відповіла Голлі.

Щось дивне проступило на її зібраному, кислому обличчі: проблиск сонця між грозовими хмарами, якась сила, що рветься на волю.

— Він повернувся сюди,— провадила Голлі,— і все почалося наново.

Знову повість про насильство, ірраціональний гнів, потрощені меблі. В кінці цієї історії Брокбенк знайшов нову роботу (у двох словах — десь «в охороні») і поїхав до Маркет-Гарборо.

— А тоді знов повернувся,— сказала Голлі. У Робін пришвидшився пульс.

— Тобто він тут, у Барроу? — спитала вона.

— Ні,— відповіла Голлі. Вона була вже п’яна і нездатна триматися напряму, в якому мала б провадити розмову.— Приїхав сюди на кілька тижнів, але цим разом я вже сказала — зась, як повернешся, то здам у поліцію. І тоді вже його слід похолов. Так, треба посцяти,— заявила Голлі,— і цигарку. Ви палите?

Робін похитала головою. Голлі звелася на не надто тверді ноги і рушила до вбиральні, а Робін дістала мобільний і написала повідомлення Страйкові.

Каже, що він не в Барроу, не з рідними. П’яна. Досі працюю з нею. Збирається вийти покурити, заляж.

Щойно натиснувши «Відіслати», Робін пожалкувала про останнє слово — ще потягне за собою саркастичні коментарі щодо її навчання на курсі протидії стеженню. Але телефон майже одразу задзижчав, і Робін побачила відповідь:

Заляжу.

Коли Голлі нарешті повернулася за столик, сильно пахнучи «Ротманзом», у руках вона мала біле вино, яке поставила перед Робін, і п’яту пінту для себе.

— Дуже дякую,— мовила Робін.

— Бачите,— просто сказала Голлі, ніби паузи у розмові й не було,— то мало правдивий вплив на моє здоров’я — те, що він тут жив.

— Не сумніваюся,— відповіла Робін.— Отже, містер Брокбенк тепер проживає у...

— Бився тут. Я ж вам казала, як він мені голову прибив дверцятами холодильника.

— Так, казали,— терпляче озвалася Робін.

— Підбив мені око, коли намірився порозбивати мамину порцеляну, а я й не дала...

— Страшне. Ви точно маєте отримати якусь компенсацію,— збрехала Робін. Ігноруючи тихий укол провини, вона повернулася до основного питання.— Ми гадали, що містер Брокбенк живе у Барроу, бо саме сюди надсилають його пенсію.

Від чотирьох з половиною пінт пива реакція в Голлі дещо сповільнилася. Після обіцянки про компенсацію вона аж засвітилася. Навіть глибока зморшка, яку проклало між її бровами життя і яка надавала їй вічно розгніваного вигляду, ніби розгладилася. Однак на згадці про Брокбенка Голлі знов ніби замкнулася.

— Ні, не надсилають,— сказала вона.

— Згідно з нашими записами, вона надходить сюди,— мовила Робін.

У кутку заграв синтетичний джингл і заблимав автомат; стукали кулі на більярді; барровська говірка мішалася з шотландською. Інтуїтивний здогад Робін перетворився на певність: це Голлі отримує за брата воєнну пенсію.

— Звісно ж,— з переконливою легкістю сказала Робін,— ми розуміємо, що містер Брокбенк, напевно, не сам її отримує. Іноді родичі мають повноваження забирати гроші, якщо адресат пенсії нездатний це зробити.

— Так,— одразу озвалася Голлі. По її блідому обличчю повзли червоні плями. Рум’янець надав їй схожості з маленькою дівчинкою — попри татуювання і пірсинг.— Я її забирала за нього, коли він вперше приїхав. Коли мав ті корчі.

«Чому,— подумала Робін,— коли він такий інвалід, він перевів пенсію спершу до Манчестера, тоді до Маркет-Гарборо, а тоді знову до Барроу?»

— Тобто ви пересилаєте пенсію йому? — спитала Робін, у якої знову закалатало серце.— Чи він сам тепер може її забирати?

— С’ухай,— вимовила Голлі.

На передпліччі у нею було татуювання — знак «Пекельних янголів»: крилатий череп пішов зморшками, коли Голлі нахилилася до Робін. Від пива, цигарок і цукру з рота у неї тхнуло. Робін навіть бровою не повела.

— С’ухай,—