Читати книгу - "Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг"

повторила Голлі,— от ви берете компенсацію, якщо людину травмували, чи ото... що там... ну, зрозуміло.

— Саме так,— підтвердила Робін.

— А що коли людина... що коли соціальні служби мали б... мали б щось зробити, а не зробили?

— Це залежить від обставин,— сказала Робін.

— Мама пішла, коли ми мали по дев’ять років,— сказала Голлі.— Лишила нас із вітчимом.

— О, мені так прикро,— озвалася Робін.— Це нелегко.

— Сімдесяті, тисяча дев’ятсот,— провадила Голлі.— Всім було байдуже. Знущання з дітей.

Усередині у Робін ніби обірвалося щось важке. Голлі дихала смородом їй в обличчя; її плямисте лице було зовсім поруч. Вона гадки не мала, що співчутлива юристка, яка прийшла і пропонує три мішки грошей,— це просто міраж.

— Він з нами обома оте коїв,— мовила Голлі.— Вітчим. Ноелю теж діставалося. Відколи ми були зовсім малі. Разом ховалися ото під ліжком. А потім Ноель сам почав те мені робити. Май на увазі,— додала вона з раптовою щирістю,— він і нормальним міг бути, Ноель. Ми були близькі, як були ще малі. Хай там що,— додала вона тоном, що бринів образою за подвійну зраду,— як йому шістнадцятий минуло, Ноель подався від нас до армії.

Робін не планувала більше пити, але взяла свій келих і щедро сьорбнула вина. Другий мучитель Голлі був водночас її союзником проти першого: менше з двох лих.

— Паскуда він був,— провадила Голлі, й Робін збагнула, що йдеться про вітчима, а не про близнюка, який їй мучив, а тоді зник десь у великому світі.— Але коли мені минув шістнадцятий, то вітчим мав аварію на роботі, й тоді вже я почала давати йому

раду. Промислові хімікалії. Скотина. Після того вже не вставало. Жер знеболювальне жменями і всяке таке. А тоді інсульт.

Вираз рішучої злоби на обличчі Голлі розповів Робін усе про турботу, яку отримав з її рук вітчим.

— Скотина,— тихо повторила Голлі.

— Ви консультувалися з психологом? — почула Робін власний голос.

«От тепер точно маніжна південка».

Голлі пирхнула.

— Та ти що. Ти перша, кому я це розповідаю. Мабуть, багато таких історій чула?

— О так,— кивнула Робін. Вона завинила Голлі бодай це.

— Останнім разом, як Ноель приперся,— сказала Голлі, тепер уже маючи в собі п’ять повних пінт; язик їй заплітався,— я йому кажу: пішов ти, не лізь до нас. Або йди, або скажу п’ліції, що ти нам тут раніш робив, і подивимося, що вони потім скажуть. Он усі ці маленькі дівчатка твердять, що ти з ними погрався.

Від останньої фрази теплувате вино скисло в Робін на язиці.

— Він так втратив роботу в Манчестері. Помацав тринадцятилітню. Мабуть, у Маркет-Гарборо те саме з... зробив. Він мені не казав, чого вернувся, але я знаю — щось подібне утнув. Мав гарного вчителя,— додала Голлі.— То як гадаєш, я можу подати позов?

— Гадаю,— сказала Робін, боячись дати пораду, яка ще сильніше скалічить цю скривджену жінку перед нею,— що найкраще піти з цим до поліції. А де ваш брат тепер? — спитала вона, роблячи останню спробу добути потрібну інформацію, щоб уже піти собі.

— Не знаю,— відповіла Голлі.— Як я йому сказала, що піду в п’ліцію, він тут так лютував, а тоді...

Вона пробурмотіла щось нерозбірливе; Робін ледь розчула слово «пенсія».

«Він сказав Голлі, щоб узяла собі його пенсію, тільки б не йшла до поліції».

І ось: Голлі сидить і спивається, простуючи до ранньої могили, на гроші, які брат дав їй, щоб не розповідала про насильство з його боку. Голлі майже напевно знала, що він досі «грається» з маленькими дівчатками... чи знала вона про звинувачення з боку Британі? Чи має це для неї значення? Чи на власних її ранах наросли такі рубці, що до болю інших дівчаток Голлі нечутлива? Вона досі мешкає в будинку, де все те сталося, вікна виходять на колючий дріт і цегляну стіну... чому, питала себе Робін, вона не втекла? Чому не пішла світ за очі, як Ноель? Нащо лишатися в будинку, що втупився у високу глуху стіну?

— У вас немає його номеру абощо? — спитала Робін.

— Ні,— відповіла Голлі.

— Якщо дасте мені якісь його контакти, це може означати великі гроші,— сказала Робін, відкинувши тонкощі.

— Старе місце,— вичавила з себе Голлі, кілька хвилин поміркувавши і дарма подивившись на свій телефон,— у Маркет-Гарборо...

Знадобилося чимало часу, щоб знайти телефонний номер останнього місця роботи Ноеля, але нарешті вдалося. Робін записала номер, тоді видобула з власного гаманця десять фунтів і вклала Голлі в руку. Та радо взяла гроші.

— Ви дуже допомогли. Правда, дуже.

— То все урваші, га? Всі однакові.

— Так,— погодилася Робін, хоч і не розуміла, про що йдеться.— Будемо на зв’язку. Вашу адресу я маю.

Вона підвелася.

— Авжеж. Побачим’ся. Ці урваші. Всі однакові.

— То вона про чоловіків,— пояснила барменка, що прийшла забрати численні порожні келихи у Голлі й усміхнулася, побачивши щире нерозуміння на обличчі Робін.— «Урваш» — то чоловік. Вона каже, що всі чоловіки однакові.

— О так,— відповіла Робін, ледь розуміючи, що їй кажуть.— Це правда. Дуже дякую. До побачення, Голлі... бережіть себе...