Читати книгу - "Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс"

підкрадатися, але сова, злякано стрепенувшись, нечутно злетіла і зникла між камінням.

Пахло чебрецем, чортополох уже викинув між своїми колючками перші ніжні жовтаві квіти.

Невелике мертве містечко, коли я дістався до нього, вразило мене. Був полудень, світло падало прямовисно й заливало руйновище. У прадавніх зруйнованих містах ця пора страшна. Повітря наповнене голосами й духами. Трісне сучок, шмигне ящірка, промайне тінь од хмари — і тебе проймає жах. Що не п’ядь землі, по якій ступаєш,— то й могила, і волають мертві.

Поволі очі звикали до сліпучого світла. Тепер я вже бачив, що це каміння колись пройшло через людські руки: дві широкі вулиці, вимощені білими плитами, від них ліворуч і праворуч відходили тісні криві провулки, далі кругла площа — агора, а до неї прилягав, так би мовити, з демократичною безпосередністю, царський палац з подвійними колонами, з широкими кам’яними сходами, з вузькими й довгими сховищами.

Посеред містечка, там, де плити найдужче вичовгані людськими ногами, стояв вівтар Великої богині — в неї оголені, повні груди, передпліччя обвиті священними зміями.

І всюди малесенькі крамнички, робітні винарів, столярів, гончарів, олійників. Чудовий, добре захищений, дбайливо доглянутий мурашник, але мурахи покинули його тисячі років тому. В одній робітні якийсь майстер витесував із пронизаного безліччю прожилок каменя вазу — чудовий витвір мистецтва,— однак не встиг її довершити. Долото випало з рук майстра, і так і пролежало тисячі років біля недокінченого твору.

Вічні, зайві, марні питання — чому? куди? — постають знову й знову, отруюючи душу; ця недороблена ваза, об яку розбився, щойно злетівши радісно і впевнено, творчий порив митця, повнить тебе гіркотою.

Раптом на одному з каменів біля зруйнованого палацу виріс засмаглий на сонці пастушок з почорнілими колінами та з завитою в тюрбан торочкуватою хусткою на голові.

— Гей, куме, кумцю! — гукнув він.

Мені хотілося побути самому, і я вдав, що не чую.

Але пастушок в’їдливо засміявся:

— Е, ти прикидаєшся, що не чуєш! Гей, куме, маєш сигарету? Дай закурити, бо в мене тут, в цій пустелі, вже вуха попухли!

Він з таким почуттям протяг останні слова, що мені стало шкода його.

Сигарет у мене не було, і я витяг з кишені гроші. Але пастушок розсердився.

— Під три чорти гроші! — вигукнув він.— Що я з ними робитиму? Кажу ж тобі, вуха попухли, дай мені сигарету!

— Нема в мене,— з відчаєм сказав я.— Нема!

— Нема! — гнівно скрикнув пастушок і щосили гупнув у камінь гирлигою.— Нема! А що то в тебе в кишені, чого вона так видувається?

— Книжка, хустка, папір, олівець, ножичок,— відповів я, дістаючи все це по одному з кишені.— Хочеш, подарую тобі ножичок?

— Я маю. Всього потроху маю. І хліб, і сир, і ніж, і шило, і шкіру на чоботи, і флягу з водою. Все це я маю. Все! А от сигарет не маю. Це однаково, що нічого не мати! А що ти робиш у цих руїнах?

— Дивлюсь на старовину.

— І що ж ти тут зрозумів?

— Нічого!

— І я нічого. Вони померли, ми живемо. Ну, ходи здоровий!

Він проганяв мене, наче був духом цього місця.

— Іду! — покірно відповів я і швидко пішов стежкою назад.

На мить я озирнувся й побачив, що пастушок, у якого попухли вуха, так само стоїть на камені, а його кучері, вибившись із-під чорної хустки, тріпотять на дужому вітрі, що невпинно віє з півдня. Світло заливало його з голови до п’ят, немов стікало по бронзовій статуї. Гирлигу він тримав тепер на плечі і щось насвистував.

Я звернув на іншу стежку й почав спускатися на узбережжя. На мене накочувались гарячі подихи Аравії й пахощі поблизьких садів, пахла земля, сміялося море, небо було синє, блискуче, мов криця.

Зима згорблює наше тіло й душу, а ось тепер запанувало тепло, воно розправляє груди. Дорогою я почув хрипкі крики вгорі. Підвів голову й побачив чарівне видовище, яке ще з дитячих років хвилювало моє серце: вишикувані, наче військо, поверталися з теплих країв журавлі, несучи на крилах і в заглибинах своїх кістлявих тіл, як каже легенда, ластівок.

Ритмічний коловорот часу, обертання колеса світу, чотири обличчя землі, що одне по одному проступають під сонцем, плин життя, який і нас несе з собою — все це знову виповнило тривогою мої груди. І знову з голосом журавля відлунилась у мені пересторога, що це життя єдине для кожної людини, іншого немає, тож утішайся всім, чим тільки можеш у ньому, втішайся саме тепер, бо воно скороминуще, і не буде тобі дано у вічності іншої нагоди.

Розум, що чує цю немилосердну — але ж і якого милосердя сповнену — пересторогу, прагне позбутися дріб’язкового, подолати нікчемні пристрасті, перемогти лінощі та марні великі сподівання й цілком віддатися кожній миті, яка відлітає назавжди.

У твоїй пам’яті зринають великі приклади, тобі стає ясно, що ти нікчемний, що життя твоє розпорошується по дрібних радощах і печалях, по безглуздих розмовах. Ти картаєш себе: «Сором! Сором!» — і до крові кусаєш губи.

Журавлі пропливли у небі на північ і розтанули в безмірі, але їхні хрипкі крики ще довго лунали в моїх вухах.

Спустившись до моря, я жваво пішов уздовж берега. Важко йти самотою край моря: кожна хвиля, кожен птах у небі кричить і нагадує тобі про обов’язок. Коли йдеш із кимось, то смієшся, розмовляєш, сперечаєшся і за всім цим не чуєш, що кажуть хвилі та птахи; хоча, може, вони нічого й не кажуть. Лише мовчки спостерігають, як ти йдеш під безглузді вигуки й теревені.

Я розлігся на ріні й заплющив очі. «Що ж таке душа,— думав я,— і що то за таємнича подібність її до моря, до хмар, до пахощів? Так, неначе вона сама є морем, хмарами чи пахощами...»

Я встав і рушив далі — в мені вже визріло рішення. Яке? Я ще до пуття не усвідомлював.

Раптом позад мене пролунало:

— Куди це пан розігнався? Чи не до монастиря?

Я обернувся: мені махав рукою, усміхаючись, невисокий, міцно збитий старий. Він був без палиці, волосся стягувала чорна хустка. Поряд з ним ішла його стара, з-за спини в неї виглядала донька: смаглява, хустка біла, очі дикуваті.

— До монастиря? — перепитав старий.

І тоді враз я усвідомив, що вирішив іти саме туди: вже кілька місяців мені хотілося побувати в маленькому жіночому монастирку над морем,