Читати книгу - "Згадай, Мері Горн"

Розділ 34

Нагадую про телеграм канал де я всіх чекаю)

https://t.me/books_MR2060

або

вводите у пошуковому запиті

Books_MK

 

Каміла

Я не знала чому саме зараз. Не знала чи це правильно роблю. Але я знала одне...точніше думала що знаю. Можливо Макс має рацію. Він може ніколи так і не згадати минулого, а я позбавляю себе і його нашого майбутнього. Мабуть, саме тому я зараз не сиджу навпроти нього, а на його колінах. Саме тому я не дивлюся як він підписує якісь документи, а як гладить моє передпліччя. Саме тому ми зараз не говоримо про що небудь, а просто мовчимо.

-Чому ти нічого не кажеш?-спитала я тихо перериваючи десятихвилинну тишу.

-Я не знаю що повинен зараз тобі сказати. Якщо чесно. Каміла, єдине що я знаю це те що ти не повинна відчувати провину за моє тодішнє рішення. Хоча я і не пам'ятаю цього але...думаю Михайло мав рацію і це на краще. А тобі варто так само забути про це дурне відчуття провини. Я зробив свій вибір тоді, і роблю його зараз. Тому не думаю що тут є через що хвилюватися.

Я відірвала голову від його плеча і подивилася на хлопця. Його погляд був зосереджений на мені

-Тобто...для тебе зараз немає жодного значення минуле. Твоє і моє. -прошепотіла я

Макс легко посміхнувся і його рука перемістилася на моє волосся.

-Я давним-давно тобі говорю що для мене немає значення минуле. Бо його у мене немає.

Я відповіла на посмішку і схилила голову назад до Макса. Знову запала тиша.

-Не хочу переривати цей чутливий момент. Але...виходить це так?- спитав Макс дивлячись на мене.

Я зажмурила очі.

- Що так?

Посмішка Макса поширшала.

- Ти не зрозуміла. Ну гаразд. Я впертий, сподіваюся вдруге відмови не отримаю. Каміла Георгівна, чи згодні ви...

Моє серце завмерло пропускаючи удари коли рука Макса пірнула в кишеню його піджака на спинці крісла. О Господи.

- Макс, ти серйозно?

Риси обличчя хлопця стали настільки серйозними що я не бачила жодного натяку на смішинку. Я почала часто кліпати. Можливо, це черговий сон чи щось на рахунок марення?

- Не перебиваю мене, будь ласка. - відказав хлопець і прочистив горло.

- Каміла Георгівна, чи згодні ви вступити зі мною у стосунки та дозволити пізнати вас ближче?

Макс вийняв з кишені цукерку, а я з полегшенням видихнула і витерла своє чоло.

- Господи, Максим Георгійович ви совість маєте?

Я встала з його колін, а на обличчі хлопця повернулася посмішка.

- Я думала, що посивію і постарію на місці.

Я почала витирати своє чоло котре здається вкрилося цівками поту. Макс і досі посміхався.

- Тобі справді смішно?

- Просто твій вираз обличчя це було так епічно.

Я закотила очі. Вираз обличчя. Напевно, я щойно пережила вторгнення інопланетян.

- То яка ваша відповідь? - Макс знову повернувся до своєї серйозності

Я ж вирішила, що йому також варто трохи постаріти, тому відійшла до вікна та почала детально дивитися в нього.

- Знаєте, Максим Георгійович, - я перекривила його діловий тоне, - Ця пропозиція потребує обговорення. Я не можу дати вам відповіді просто зараз.

Я дивилася у вікно відчуваючи, як хлопець наближається. Я ахнула коли мене різко повернули до себе. Я підняла погляд до очей Макса.

- Обговорення? Цікаво. То можливо...це спонукатиме вас швидше думати.

Макс нахилився вперед і на секунду його губи торкнулися моєї шиї, а тіло вкрилося гусячою шкірою.

- Вам не соромно? Це відвертий хабар!

Макс хмикнув і посміхнувся відсторонюючись.

- Ну вибачте, але тепер вам думатиметься скоріше.

Я закотила очі та собі хмикнула. Скоріше. Я потерла шкіру в місці де ще хвилину назад торкнулися його губи. Дивно, жодних дивних відчуттів це не викликало.

- Каміла Георгівна, ви зараз дірку у своїй шиї протрете. - сказав він, а я відчула насмішку в його голосі

Глянувши на хлопця я посміхнулася. Він уже сидів за столом і розглядав щось у своєму ноутбуці.

Шибеник.

Я покрокувала до крісла навпроти і сіла в нього виймаючи телефон. Краєм ока зауважила що Макс спостерігає за мною. Я ледь стримала посмішку і почала безкорисно гортати соц. мережі. Марна трата часу. Через годину настав обід. Макс нарешті відірвався від ноутбука.

- Зголодніла? - спитав він, а я перевела погляд на нього нарешті відставляючи свій телефон.

- Трохи є.

Хлопець посміхнувся і підвівшись взяв піджак накидуючи його на плечі. Його рука потягнулася до невеликого приладу на столі. Він затиснув кнопку і сказав.

- Лара, я на обід. Простеж, щоб у кабінет ніхто не входив

Я здригнулася почувши відповідь

- Звичайно ж, Максим. Можете не перейматися. Смачного.

Макс перевів погляд на мене.

- Пішли?

Я кивнула головою, а тоді згадала про верхній одяг.

- А моя куртка?

- Вона на рецепшені. Як і моя. Ми ж їх там залишили.

Так, ми залишили їх там. Бо хтось дуже сильно спішився.

За двадцять хвилин ми уже сиділи в затишному ресторані. Він був оформлений у стилі Гаррі Поттера, тут були різні речі з цієї книги і я весь час роззиралася оглядаючи їх.

- Сподобалося? - раптом спитав Макс.

Я кивнула головою.

- Дуже.

Я побачила полицю біля Макса де лежали книги цього циклу. Ми сіли в куті, адже інші місця були зайняті. Я потягнулася до книг, точніше взяла "Орден Фенікса". Макс уважно спостерігав за мною і раптом посміхнувся. Хоча, чому раптом? Останнім часом він робить це достатньо часто.

- Ця частина за моєю версією містить найбільше трагедії, - нахмурився Макс слідкуючи за моїми пальцями котрі вже знайшли потрібну сторінку.

- Так. Я перечитала всі частини разів по десять. Але ця все одно залишилася найулюбленішою попри всі скляні сцени. Прозвучить дивно, але мені подобаються книги у яких є над чи поридати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍