Читати книгу - "Ми - Bellingcat. Онлайн-розслідування міжнародних злочинів, Еліот Хіггінс"

сліди коліс на піску. Порівнюючи аерофотознімки від 14 липня 2017-го з тими, що були зроблені в день масового вбивства, 17 липня 2017-го, ми виявили дещо прикметне: темні плямки на землі, які можна вирізнити на знімках TerraServer із найвищою роздільністю, доступною споживачам. Ці темні плямки цілком збігалися з точками, де стояли навколішки п’ятнадцятеро жертв на відео 349. Ми знайшли плями крові 350.

У воєнний час відповідальність за злочини — діло нешвидке. Ще роки після постанови про арешт Верфаллі залишався на волі в Лівії. І навіть з’явився в іще одному відео, де знову вбивав ув’язнених. Проте цей випадок нас не знеохотив. Справедливість буває повільною, але ми маємо дивитися далеко вперед. Я досі згадую давні справи, як-от фотографії «Цезаря» — злитий величезний архів сирійського військового фотографа. Він працював на армію Асада і знімав тіла закатованих у тюрмах режиму: посмуговані голі чоловіки, у яких від голодування стирчать ребра й ключиці, а в декого особові номери написані прямо на шкірі. Фотограф під псевдо «Цезар» почав копіювати знімки і потай виносити їх із роботи. У серпні 2013 року він дезертирував і забрав із собою 53 275 фотографій на картках пам’яті. Іноді сім’ї жертв дізнавалися про долю зниклих родичів лише з фото Цезаря — як у випадку з чотирнадцятирічним Ахмадом аль-Мусальмані: коли хлопець їхав у мікроавтобусі на похорон матері, солдат знайшов у його телефоні антиасадівську пісню 351. По кількох роках пошуку дядько побачив тіло племінника на знімку Цезаря.

У березні 2015 року твітер-користувач @ArtWendeley привернув нашу увагу до знімка з архіву, на якому трупи розкидані коло чогось на зразок відкритого гаража. Щонайменше дев’ятеро мертвих чоловіків, роздягнені, лежать горілиць у запилюженому огородженому дворі, позаду — крита парковка, пагорби, кілька дерев і будівель. Інший користувач, @pfc_joker, сказав, що найбільша вершина — це, можливо, гора Касьюн, що стоїть над сирійською столицею. Ми переглянули той район у пошуку армійських позицій і нарешті знайшли схоже місце — Військовий госпіталь 601 із технічною автостоянкою, помітною на гугл-картах. Ми геолокували точку, звіривши всі примітні орієнтири з фото із супутниковим знімком. Усе збігалося. На Google Earth видно, що це місце — трохи нижче від президентського палацу, зовсім неподалік: Асад міг стояти на своєму балконі й дивитися на тіла, що гниють під сонцем 352.

Колись такі докази з відкритих джерел можуть бути використані в суді. Але тут виникає питання: якби ви були прокурором у 2035 році й розглядали воєнні злочини в Сирії 2020 року, то куди пішли би по матеріали? Можна прочесати ютуб чи його майбутній аналог. Та чи буде в доступі все, що колись з’являлося в мережі? Чи буде воно перевіреним? Чи вдасться знайти потрібні відео? Тут я думаю про тих, хто зберіг щоденники часів Другої світової війни. Нині така ж цінна інформація є у відеоформаті. Наш обов’язок — зберегти її.

Парадокс інтернету в тому, що онлайн-світ здається одночасно надійним і нетривким. Бачиш твіт, майже одразу про нього забуваєш, але думаєш, ніби він нікуди не подінеться. А не факт. Пригадаймо Bambuser — стримінговий додаток, популярний на ранніх етапах повстань у Сирії, через який протестувальники транслювали демонстрації. Коли режим відключив інтернет у контрольованих повстанцями районах, прямі трансляції припинились, однак Bambuser зберіг архів протестних відео. Аж поки сам Bambuser закрився. Навіть у тих, хто знімав протести, не лишилося власних відео. Чи безліч випадків, коли цінні матеріали без попередження видаляли з ютубу або твітеру, бо вони порушували умови використання цих платформ. Улітку 2019 року компанія Facebook, зазнавши жорсткої критики за поводження з особистими даними користувачів, несподівано обмежила пошукову систему Graph Search, завдяки якій експерти могли вивчати загальнодоступний контент, зіставляти локації, лайки, місця роботи тощо. Цей інструмент був безцінним, щоб складати досьє підозрюваних у злочинах і порушенні прав людини, шукати відеодокази від свідків 353. Але він просто перестав працювати.

Водночас репресивні держави стали обачнішими з тим, що потрапляє у відкриті джерела. Кремль заборонив російським військовим публікувати в соцмережах інформацію про їхню службу і вжив рішучих заходів проти витоку даних 354. (Москва щоразу заперечує вплив Bellingcat, проте ці обмеження — вочевидь пряма відповідь на наші розслідування — опосередковано підтверджують наші висновки.) Дехто непокоїться, що золотий вік розслідувань за відкритими джерелами добігає кінця 355. Ми цим не переймаємося. Роботи в Bellingcat багато як ніколи. Нам бракує не так інформації, як часу. Та й перепони можуть сприяти поступу. Коли 2017-го YouTube видалив важливі відеодокази, громадянські розслідувачі нарешті серйозно взялися за архівування. Також видалення привели до дискусій на цю тему з YouTube і Facebook, де ми мали можливість пояснити, що вони, подобається їм це чи ні, відіграють надважливу роль у притягненні злочинців до відповідальності.

Ще нам довелося критично переглянути власні підходи. Суд приймає докази до розгляду, тільки якщо ланцюг передавання доказів задокументовано на належному рівні, це стосується, зокрема, й контенту соціальних медіа. Скажімо, розслідувач знайшов відео у фейсбуку, а потім зв’язався зі сторінкою, де його розмістили, і попросив про додаткові матеріали. Або ми знайшли ролик на ютубі. Що ми знаємо про те, хто його виклав, і як це задокументувати відповідно до стандартів? Або ж цифрові записи з місця подій: наприклад, хтось зняв авіаудар, а потім таємно вивіз матеріали з країни. Для суддів усе це має бути чітко зафіксовано. Правозахисні організації теж формують архіви, однак усі збирають і зберігають матеріали по-різному: хтось хаотично, хтось — упорядковано в різні способи, у файлах різних типів. Якщо судді не знають, як розцінювати цифрові матеріали, вони можуть відхилити життєво важливі докази.

Розвиток технологій впливає на міжнародне кримінальне право з часів Нюрнберзького процесу після Другої світової війни. Через масштаби нацистських убивств було неможливо отримати вичерпні свідчення від очевидців. Але злочинці вели ретельні записи — навіть облік імен на ранніх комп’ютерах IBM. Ключовими стали документальні докази, зокрема військові записи, відео і фото воєнних кореспондентів. Наступний технічний прорив відбувся на початку 1990-х, коли міжнародні трибунали розглядали конфлікти на Балканах і в Руанді. Тоді в процеси залучили криміналістичні новинки, як-от профілювання ДНК, комп’ютерний аналіз даних, супутникові знімки для ідентифікації масових поховань. Третій етап