Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

підніс до обличчя. Не витерпів і ковтнув. Смак був такий, наче він п’є з калюжі. Мінералка, яку купував учора, закінчилася. Він вицідив зо дві краплі з пляшки і почав міркувати, що краще: шукати нічний магазин у незнайомому селищі чи дочекатися ранку, коли відчиниться «Мінотавр». Нарешті вирішив лягти спати, але думки весь час поверталися до дивного сну, в якому були печера і спрага, і відчуття гарячих сліз на віях. І мама? Начебто в цьому сні була мама. Йому снився запах її шкіри, і він був точнісінько такий, як у дитинстві. Він згадав сестру. І як мама сварила його і щоразу ставила за приклад її. І як потім сестрички не стало, а він, лягаючи спати, так само крутився і не міг заснути. Йому здавалося, що в ті моменти, коли він злився на сестру через мамині порівняння, то міг глибоко в душі побажати їй чогось дуже поганого. Чогось аж такого недоброго, що воно зрештою і збулося, ставши причиною її смерті…

«Тому ти тут? — запитав себе Андрій. — Рятуєш дівчинку з таким самим іменем?»

І це було правильне запитання, як, мабуть, сказала б Дора. Тому що воно точно кудись вело. Можливо — в далеке минуле, коли в душі маленького Андрія вперше з’явився згусток чорної липкої порожнечі. А можливо, і в теперішнє — туди, де у відділенні інтенсивної терапії лежала глибоко недоношена дитина, на яку Андрій навіть не захотів глянути, повіривши лікарці, що назвала її «живонароджений плід». А може — хоч це і годі довести — це запитання вело в майбутнє. Саме в те, що його кожен кує собі сам, часто цілком того не усвідомлюючи…

«А може, мені просто не байдуже», — відповів Андрій сам собі.

Було цілком зрозуміло, що зараз не вдасться заснути, і він рвучко скинув із себе ковдру.

…Коли кімнатою замість сріблястого місячного сяйва розлилися перші дрібні бризки кволого зимового світанку, він досі ще сидів за столом, схилившись над картонною текою і власним блокнотом. Останню годину чи близько того, сон повернувся набридливим непроханим гостем, але Андрій вирішив уже не лягати. Двічі чи тричі він клюнув носом, але щоразу примушував себе повернутися до блокнота і течки. Один із трьох безперечно знає, де Надя, але хто… Чи можна вважати гумором дивні, як ото в Суботи, спроби жартувати? Чи він правильно вліпив йому плюс? А якщо це Субота, то як учинити, щоб він себе видав? Чи можна впевнено викреслити з переліку підозрюваних того, хто донедавна безпробудно пиячив, як Науменко? А якщо «занурюється» лише на свята? Чи може маніяк убивати в перервах між запоями? А що як серійний убивця так і не навчився прикидатися ввічливим? Адже в Арсена це єдиний мінус. Чи ввічливість — неодмінний пункт? Він не знав. Усі його знання щодо цього були не надто глибокі й суто теоретичні. Одна річ — хитнути чашу терезів, коли у слідства вже є вагомі докази. І зовсім інша — бути єдиним, хто взагалі щось розслідує.

Сам не помітив, як переступив тонку межу між сплутаними думками і несподівано чітким яскравим сновидінням. Це був один із тих дивних досвітніх снів, які спалахують несподіваною ясністю й чіткістю, коли у всього є колір, текстура і навіть запах. Андрієві снився похмурий, непривітний підвал цукрового заводу — що він стоїть на дні технічного колодязя, вдивляючись в іржаве жерло труби, яке біжить у морок. Вентилятор на тому кінці працює, і могутні лопаті зливаються у напівпрозорого привида, що танцює. Андрій мимоволі обперся в краї труби, злякавшись, що його затягне всередину — так жадібно всмоктував повітря старий пропелер. Тужлива пісня механізму лине по підвалу металевою луною: взззумм-взззумм-взззумм-взззумм… Ніби сирена заманює на рифи необачних моряків.

Взззумм-взззумм-взззумм-взззумм…

Андрій розплющив очі. Було вже світло. На тумбочці біля ліжка відчайдушно вібрував телефон.

Взззумм-взззумм-взззумм-взззумм!

Він підняв голову — і рвучко відсахнувся, зрозумівши, що заснув просто на фотографії спотвореного трупа Христини Рогач.

Одним стрибком діставшись до тумбочки, він схопив телефон, не встигнувши глянути, хто дзвонить.

— Алло! Валер, ти? Алло!

У голові вервечкою промайнули здогади: може, телефонує Субота (чомусь Андрій однозначно вирішив, що з погрозами), або вчорашня барменка пригадала щось важливе (хоч він і не давав їй номера), або медсестра Ксеня (не намагайтеся дізнатися, чому в неї на шиї хустинка)… Він навіть устиг подумати, що це знову Дора, хай хоч ким вона була, коли на тому кінці пролунав соковитий баритон:

— Не розбудив вас, Андрію Олександровичу? Це вас Тупогуб турбує.

— А… Павло Борисович… Щось сталося?

— Сталося. Але ви не хвилюйтеся.

— Знайшлася? Дівчинка знайшлася?

— Ні. Знайшлася Христина Рогач. Наша медсестра, яку, за вашими словами, вбили просто в мене під вікнами.

— Знайшлась? — здивовано повторив Андрій. — Ви хочете сказати, знайшли тіло?

— Христина Рогач жива і здорова. Вам краще під’їхати… Я пришлю по вас авто.

Розділ 27

Цілком несуттєва деталь

Це був приватний будинок якраз «за спинами» п’ятиповерхівок. Неприбране, захаращене подвір’я. Вузькою траншеєю в снігу протоптана стежечка в туалет. Перекособочена веранда. Так завалена різним мотлохом, ніби все, що ліньки нести на звалище, викидали сюди. Низькі, оббиті дерматином двері — довелося трохи підняти їх за ручку, щоб вони відчинилися.

Жовте хворобливе світло запилюжених лампочок. І запах — тяжкий неприємний дух старості й пияцтва.

— Ну нарешті! — полегшено проголосив мер.

Він стояв посеред невеликої кімнати, стараючись ні до чого не доторкатися. На його обличчі застигло почуття бридливості.

Субота теж був тут.

— Знайшлася! — повідомив він Андрія, теж не привітавшись. — Зайди-зайди. Осьо Марія Григоровна, її мама. Пройди сюди — стара ж людина!

Стара людина Марія Григорівна сиділа на низькій кривій канапі в грубій плетеній кофті поверх довгої нічної сорочки і, судячи з запаху, страждала від похмілля. До того ж сильного. Її лице було бліде і змарніле, під очима темні кола, руки помітно тремтіли.

— Розкажіть йому, Марія Григоровна! — голосно сказав Субота, так наче вона була туга на вухо. — Це наш консультант. Із поліції. Він уже з ніг збився вашу дочку шукати. Розкажіть!

— Вона написала пісьмо, — кволим голосом сказала жінка. — Із города.

— О! — Субота тут же простягнув Андрієві нерівно розірваного конверта. — Получаїться, в понеділок увечері відправила. Зі штампа видно.

Андрій вийняв листа.

— Можна? — запитав він жінку.

— Можна! — відповів Субота замість неї.

Рівний жіночий почерк повідомляв, що Христина поїхала до подруги і залишиться жити там, тому що життя в селищі безперспективне і «в мене немає більше сил».

— Після вашого вчорашнього