Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

візиту, — озвався мер, — у мене просто серце було не на місці. Я попросив Віталіка раненько-зранку завітати до Марії Григорівни і розпитати про дочку.

— А мені ще й Оксі наярювала. Із медпункту. Що ви їй там наговорили, кстаті?

— Та нічого такого…

— Одне слово, знайшлася Христина, — підсумував мер. — Як я і казав — непорозуміння.

— Так а що за подруга? — спохмурнів Андрій. — Маріє Григорівно, ви знаєте, про кого мова? Тут навіть імені немає.

— Нікого я не знаю! — буркнула жінка, обдавши Андрія кислим сопухом спиртових парів. — А раз написала, значить, усе в порядку. Нема чого волнуваться.

— А ви їй дзвонили? Вона взяла трубку?

— Не бере! — відповів за неї дільничний. — Представляєте? Рідна мати дзвоне, а вона трубки не бере. У них отношенія — не айс.

— Так а чого ж листа писала, раз «не айс»? Це ж іще конверта купити, шкрябати руками… Не простіше по телефону? Чи повідомлення?

— Повідомлень вона не читає, — пояснив Субота. — Плюс вони вже місяць не розговорюють. Правильно я кажу, Марія Григоровна?

— Ага, — байдужо кивнула та. — Місяць уже як. Не говоримо.

— Маячня якась, правду кажучи. Хто в наш час листи пише?

— Може, вона мобілку загубила! — втрутився мер. — Ось вам факт — прийшов лист. — Що іще треба? Тепер усе стало на свої місця. А ваша версія — ні в тин, ні у ворота…

— Маріє Григорівно… — Андрій нахилився над жінкою, простягаючи їй листа. — Це її почерк?

Жінка мляво кивнула.

— Її-її! — запевнив дільничний. — Там і підпис є!

— «Твоя Христиночка», — прочитав Андрій і повернувся до Суботи. — Нічого не розумію. Стосунки «не айс», люди місяць не розмовляють — і на тобі: «твоя Христиночка».

Субота розгублено кліпнув.

— Сарказм, — підказав мер. — Ну, Маріє Григорівно, не будемо забирати ваш час.

Вони з Суботою вже майже виштовхали його на веранду, та Андрій раптом розвернувся й, розштовхавши їх плечима, подався до жінки.

— Подивіться на цей знімок, — сказав він, спритно вихоплюючи з рюкзака картонну теку і розв’язуючи на ній шнурки. — Не впізнаєте? Ви знаєте цю дівчину?

Він тримав перед очима Марії Григорівни фото з написом «Рогач Х. М.» на звороті. Але очі жінки, здається, дивилися крізь синюшне лице на світлині.

— Не впізнаєте? — повторив Андрій, то відводячи фото трохи далі від її очей, то підносячи ближче.

Але чоловічки Марії Григорівни були нерухомі, мов ягоди бузини в домашній настоянці, запаси якої в її погребі невблаганно закінчувалися.

— Обалдів чи шо… — пробурчав Субота, і боязко взяв Андрія під лікоть. — Такі фото показувати… Стара ж людина все-таки…

Вони вже були за хвірткою, коли Андрієві раптом здалося, що з хати долинув якийсь звук. Чи то плач, чи то протяжне, до знемоги тужне завивання. І дуже тихе. Таке тихе, що це міг бути і вітер у напівзруйнованому комині.

— Чули? — запитав Андрій.

— Що? — не збагнув мер.

— Наче вив хтось…

— Собака в неї, — пояснив Субота. — Такий само старий, як і вона.

Може, це й справді був пес.

Але Андрій ніяк не міг позбутися думки, що це затьмарений алкоголем мозок Марії Григорівни запізніло впізнав дівчину на фото.

— Дасте мені листа? — запитав Андрій. — Долучу, так би мовити, до матеріалів.

— Нехай забирає, — дозволив мер, і Субота негайно сягнув у кишеню. — Ви прямо сьогодні на Київ, Андрію Олександровичу?

— Ні, — він похитав головою. — Я ж командировочний. Коли скажуть, тоді й поїду. Ось подзвоню…

— І правильно! — підтримав його мер. — Відпочинете, виспитеся. У баньку можна увечері! У нас знаєте, яка банька!

— Дякую… До речі, а до залізниці далеко? — запитав Андрій, уже йдучи.

— Пристойно! — кивнув мер. — Ви хіба не з вокзалу їхали?

— Думав, раптом ближче є. Ну щоб не трястися три години… — Андрій намагався говорити якомога байдужіше. — Я поки тут, то почну шукати дитину, якщо ви не проти. Організую добровольців. Прочешемо селище…

— А чому ж ні, — безрадісно погодився мер. — Якщо пообіцяєте не лякати людей фотографіями трупів. Якщо ми вже розібралися, що ніякого маніяка у нас немає…

— Він у катакомби спускаться хоче, — ябедним тоном вставив Субота.

— Он як? — здивувався мер. — Сумніваюся, звичайно, що ви туди добровольців знайдете… Але якщо вже вирішили, почніть із нашої пожежної станції. Прямо до Науменка і йдіть. Не знайомі ще?

Андрій аж здригнувся, почувши прізвище свого головного підозрюваного.

— Із його дочкою вчора познайомилися, — відповів він.

— Значить, ніяких серійних убивць? — мер простягнув йому руку.

— А у вас є серійні убивці? — вдавано здивувався Андрій.

Мер розсміявся. Відчуття було таке, ніби вам в обличчя, обдавши смердючим диханням, вишкірилася вовча паща.

Він потилицею відчував, як вони пропалюють його поглядами, але озиратися не став. Не повірили, ясна річ. Не повірили, що він повірив.

І що тепер? Валерка сто разів уже мав передзвонити… Але припустимо, не передзвонить. Що робити? Просто шукати? Але ж ясно, що її викрали. І Субота не дозволить оглядати подвір’я і сараї. Радше замети і каменярні — це все, де йому дозволять шукати. З іншого боку, зараз він усе одно йде чи не до головного підозрюваного. Ще є Дора, яка дає дивні підказки. А ще — течка: він так і не закінчив її вивчати, а там же мають бути й інші прізвища, крім Рогач. Якщо є інші фото, мусять бути й прізвища…

До пожежної станції, казали, рукою подати, але дорога була геть не розчищена. Вбога стежка завширшки у два ступаки вихляла, наче віл попісяв, примушуючи виробляти ногами просто якісь танцювальні па, щоб не спіткнутися. Високо над селищем знову кружляла вертлява чорна пташка. Чи не та часом, за якою він ганявся вчора увечері… Дивно, що вона сама-самісінька в зимовому небі. Дивно, що взимку тут літає хтось, крім горобців. Хоча якраз горобців Андрій і не бачив. Здається, він узагалі не бачив тут птахів, окрім цієї. Задивившись, він якийсь час ішов, задерши голову і, ясна річ, поплатився: зашпортався й безпорадно повалився в сніг. Обтрушуючись, Андрій люто облаяв нерозчищені вулиці, місцевого мера, цю неймовірно снігову зиму і глобальне потепління…

Стежинка пірнула в якісь геть уже вузесенькі чи то провулки, чи то просто проходи між сараями, аж раптом вивела на дорогу, по якій він заїжджав у Буськів Сад. Андрій стояв біля підніжжя пагорба на околиці селища. Зліва дорога пірнала між крайніх хат, а трохи далі розлігся на снігу цукровий завод. Праворуч — збігала на пагорб, за яким несла свої спокійні води широка Туонь. У далечині ледь помітною синьою плямою виднілася табличка. Звідси не видно, але на ній, певно, перекреслена червоним назва «Буськів Сад».

Він вочевидь