Читати книгу - "Та, що пробуджує дар, Ірина Герасимова"

– Я вгадав, що нянька дала його тобі з собою. Він спочатку був моїм, а потім дістався тобі.

Вельда з ошелешеним обличчям сказала:

– Сьогодні незвичайний день. Такого я навіть уявити собі не могла: зустріти коханого, якого не бачила два роки, брата, про якого взагалі не знала... – Вона перевела погляд на Ромєка. – Ну, а ти? Також мій родич?

– Ні. Я – Ромєк. Дуже приємно, – він вклонився та засоромився.

Тоді вона сказала Ітмарові:

– Отже, у мене є батьки? Розкажи мені про них.

Він зізнався:

– На жаль, вони померли.

– Саме тому Верегус став моїм опікуном? Коли я залишилася сиротою?

– Ні, на той час вони були ще живі.

– Тоді що трапилося?

Він похитав головою:

– Я не хочу про це говорити.

– Чому, Ітмаре? Будь ласка, не приховуй від мене нічого, – наполягала Вельда.

Він знехотя сказав:

– Тому що вони самі віддали тебе тому магу. І я досі не можу збагнути, як вони погодилися на таке.

Тіллан втрутився:

– Я знаю, як він це зробив. Розповідав мені як приклад вдалого торгу. Стверджував, що це було легко, адже люди бояться погроз. Він сказав батькам: якщо вони не віддадуть дівчинку, то він вб’є хлопчика. Тебе.

Ітмар застигнув, немов якась невідома магія перетворила його на нерухомий стовп. Тіллан розповідав далі:

– А потім він запропонував гроші. Сказав: невже погана угода? Усі залишаться живими, а ви ще й з грошовою винагородою! І привернув на свій бік твого батька. Мати також зрозуміла, що такий варіант кращий, – він з осудом похитав головою. – Мені шкода. Я ніколи не став би так вчиняти з людьми. Але, мушу зізнатися, в іншому разі я би не познайомився з Вельдою. 

Вона, сидячи поруч, поклала йому голову на плече, він обійняв її за спину.

– Як я мріяла отак посидіти із тобою! – Вельда заплющила очі, на обличчі було блаженство, губи усміхалися, легкий вітерець ворушив завитки волосся.

Усі мовчали, щоб не порушувати її щастя. Ітмар дивився вдалину – туди, де небо зливалося з лукою. Він перший помітив на дорозі загін у блакитних плащах та зіп’явся на ноги:

– По конях, хутко! Воїни Крижаного!

Усі вскочили, Тіллан допоміг Вельді та підштовхнув до її коня:

– Поїхали! Це небезпека!

Чотири вершники рвонули лукою подалі від шляху й довго скакали навмання. Ромєк відставав та боявся, що зараз його доженуть і схоплять ті, які обіцяли знайти будь-де. Але, здається, погоні не було. Проїхали повз якісь села, знову потрапили на дорогу – ту саму чи іншу, невідомо. Ітмар піднявся на пагорб, з якого було добре видно все навкруги, щоб роззирнутися.

Вельда дивилася на цього високого, гарного воїна, що їде верхи на коні, і їй досі не вірилося, що це її рідний брат. Вона так довго була самотньою, а тепер оточена людьми, яким вона не байдужа, які люблять та піклуються. Її Тіллан так подорослішав, поруч з ним здавалося дуже спокійно та надійно, поки не довелося зірватися з місця. Вона останніми днями їхала, не поспішаючи, а сьогодні суцільні скачки. І замість радості на душі тривога.

Для неї найважливішою була зустріч із Тілланом, на яку Вельда навіть не сподівалася. Але виявити, що вона має брата, стало справжнім дарунком. Він здавався стриманим за натурою – таким, що відкрито не проявляє почуттів, та погляд, яким він дивився на неї, був таким радісним, турботливим, що Вельда одразу відчула в ньому близьку людину. Коли вони матимуть час, вона обов'язково розпитає його ще раз про маму й тата та про себе. Можливо, це допоможе щось згадати, хоч вона й була маленькою. Попри неприємні підробиці чомусь так тепло стало на душі від того, що у неї є якесь минуле, і є той, хто допоможе про це дізнатись!

Ітмар спустився, доповів, що нікого не бачить. Загін або мав власні справи і не збирався переслідувати, або загубив їх.  Вони поїхали поруч шагом.

– Що сталося? – спитала Вельда. – Чому ми тікали?

Тіллан сказав:

– Ти мала необережність приїхати в небезпечне для тебе місце – володіння Крижаного мага Форсула.

Ромєк уперше почув, що в цього мага є ім’я. Усі звикли називати його просто Крижаним. Навіть Ітмар забув, як його звати. А Тіллан і далі пояснював Вельді:

– Кожен маг здатен відчути ту, що пробуджує дар. Саме так я тебе і відшукав. Але можу знайти не лише я. Крижаний давно полює за тобою, бо має сина, дар якого нема кому пробудити. Питання часу, коли він прийде по тебе. Може з’явитися будь-якої миті.

Вельда, бліда та налякана, сказала:

– Твій батько колись казав мені про це, але я забула. Про магів, здатних відчувати, про те, що таких дівчат, як я, важко відшукати, про полювання на них. Я тепер згадала. То що робити? 

Усі мовчали. Нарешті Ітмар сказав:

– Як я розумію, ми зараз перебуваємо в самому серці володінь Крижаного. Дивно, що він досі не схопив тебе. 

Ромєк припустив: