Читати книгу - "Та, що пробуджує дар, Ірина Герасимова"

– Що як він просто чекав, бо відчував, що Вельда сама наближається до нього?

Дівчина з нещасним виглядом вигнула брови:

– Я не знала!

– Заспокойся, тебе ніхто не звинувачує, – сказав Ітмар. – Можемо спробувати дістатися сусіднього королівства, але сумніваюся, що це його зупинить. 

– Так поїхали! Ти знаєш, куди?

– Не дуже добре. Я тут ніколи не був. А ти, Тіллане?

Той похитав головою. Сказав Вельді:

– Ми їхали за тобою. Туди, де я відчував тебе. Нам не потрібні були мапи. А зараз треба зрозуміти, де саме ми опинилися, у якому напрямку їхати, щоб якнайшвидше вибратися звідси. Хоча б розпитати людей, а ще краще – роздобути мапу. Але для цього треба потрапити до якогось міста.

Два різних селянина на запряжених волами возах, що зустрілися їм незабаром на дорозі, не знали нічого далі невеликого містечка, куди вони зазвичай їздили на ярмарок. Наближався вечір, але навіть житла не траплялося поблизу шляху, хоча іноді то в один, то в інший бік відходили від нього ледь помітні дороги. У стороні над місцевістю височів великий пагорб. Підніжжя його було вкрито рослинністю з кущами й деревами, схил був не дуже крутим і голим, а на плаский вершині знову росли дерева, між якими проглядалася якась низька кам’яна споруда.

– Пропоную заночувати там, – сказав Ітмар. – Зверху нам буде добре видно, якщо хтось наближатиметься. 

Вони проїхали крізь невеликий лісок тонкою стежиною, що підіймалася потім на вершину пагорба. Споруда виявилася не будинком чи його залишками. Це були високі, поставлені вертикально плити – заввишки з людину, обтесані, з напівкруглими вершинами. Вони утворювали стіну великого кола, яка  не була щільною, але між каменями можна було хіба що просунути руку. Вхід всередину кола був лише один – просто ширший проміжок між камінням. У центрі внутрішнього простору було обкладене невеликими камінцями місце для багаття із залишками давнього попелу, навколо квадратом покладено чотири колоди, на яких можна сидіти біля вогню. Прив’язали коней до дерев, що росли за межами кам’яного кола, зашли всередину. Було там дуже чисто та якось затишно.

– Дивне місце, – сказала Вельда, доторкнувшись долонею до одного із каменів.

– Напевне, якесь стародавнє святилище, – припустив Ітмар. – Хоча оце каміння нагадує мені могильні плити, які ставить один із народів на півночі. Але вони прямокутні, а тут треба було докласти чималих зусиль, щоб так обтесати та закруглити.

– Коло, півкола... Напевне, усе це присвячено сонцю, – вимовила Вельда.

Тіллан сказав:

– Можливо, і святилище, але зараз його вочевидь використовують подорожні для відпочинку. Здається, хтось ще і доглядає, бо жодного сміття не видно.

– Гаразд, назбираю хмизу, – сказав Ітмар та пішов.

Ромєк поцікавився в Тіллана:

– А маги також поклоняються богу?

– Ми маємо вчення про богів, які створили цей світ. Вони щедро поділилися своїм даром із нами, тому маги вважають себе якщо не напівбогами, то близькими до цього.

– А люди здебільшого моляться одному, людському богу, – задумливо сказав Ромєк. – Вірять, що саме він може захистити їх від усіх негараздів, включно з тими, що приносить їм магія.

Поки він разом з Ітмаром займався багаттям, Вельда сказала:

– Тіллане, мені з тобою треба дещо обговорити. Наодинці, – і сама повела його вбік. Коли вони достатньо віддалилися за межі кам’яного кола, вона повідомила голосом спокійним та діловим:

– Є простий спосіб позбавитися переслідування. Якщо я втрачу цноту, то стану їм нецікавою. Щоправда, Верегус не пробачить, але він далеко. Ти допоможеш мені з цим?

На обличчі Тіллана промайнуло чимало почуттів. Він узяв Вельду за плечі, відповів, дивлячись їй в очі:

– Так, але не зараз. Я не бажаю робити це поспіхом, у дорозі. Я хотів би одружитися із тобою. 

– Зі мною? А як же діти?

– По-перше, ми це перевіримо. Не треба довіряти всьому, що нам кажуть. Ну, а якщо не вийде і дива не станеться, тоді будемо щось вирішувати. Але я дуже кохаю тебе й хочу, щоб саме ти була моєю дружиною. Ти згодна? 

– Так! Як я можу відмовитися? Ти знаєш, що я також кохаю тебе!

– Добре. Це буде в тому разі, якщо ми виживемо. Адже нам доведеться прийняти бій, – він повернувся та пішов до інших.

Вельда із враженим виглядом потягнулася за ним слідом. Багаття вже весело палало, і всі четверо сіли коло нього на колоди. Усі зголодніли, але їстівних припасів із собою не мали. Доведеться дочекатися ранку і їхати далі, щоб знайти, де можна поїсти.

Тіллан сказав:

– Треба порадитися.

Його юнацьке обличчя було сумним, дуже серйозним, сповненим внутрішній рішучості. Він вимовив:

– Ми всі втомлені, наші коні також. Їм не витримати довгої скачки в разі погоні. Думаю, від Крижаного мага нам не втекти. Ведьду віддавати йому не можна. Отже, залишається битися. 

Очі Ромєка стали великими. Тіллан вів далі:

– Серед нас лише два воїни – я та Ітмар. Але навіть йому, можливо, не доведеться брати участь, тому що я викличу Крижаного, щоб битися сам на сам.