Читати книгу - "Мор, Михайло Андрусяк"

Ролан, один із командирів Форлеону, зібрав залишки своїх воїнів і спробував організувати контратаку.

— За Форлеон! — крикнув він, ведучи своїх людей на тролів.

Він особисто атакував одного з тролів, націливши свій меч прямо в його око. Але троль лише заревів, підняв його в повітря й жбурнув на десяток метрів, де Ролан впав, важко дихаючи. Його загін був майже повністю знищений за кілька хвилин.

Імперські тролі продовжували свій наступ, знищуючи залишки армії Форлеону. Їхні крики, змішані з гуркотом дощу й ревом тролів, здавалися відлунням самого пекла. Коли день добігав кінця, імперія здобула повну перемогу. Поле бою було вкрите тілами загиблих, а кров змішалася з дощовою водою, утворюючи темно-червоні струмки.

Армія Форлеону була розгромлена. Лише кілька десятків людей, які втекли в ліс, вижили, щоб згодом розповісти про цей день, сповнений жаху й загибелі. Воїни імперії стояли посеред поля, виснажені, але тріумфуючі. Над ними височіли тролі, які, мов статуї, залишилися стояти, спостерігаючи за своїм кривавим тріумфом.

Завершивши битву, імперські воїни, що залишилися живими, повільно зібралися в центрі поля, підлішуючи рани й шукаючи своїх товаришів серед тіл. Небо все ще затягувала важка сіра хмара, а дощ лив безперестанку, стираючи кров із їхніх обладунків.

Командири імперії перегукувалися, намагаючись підрахувати втрати й оцінити ситуацію. Тролі, що брали участь у битві, мовчки стояли неподалік, їхня броня була зім’ята й пошкоджена, але вони виглядали незворушними. Їхні велетенські постаті, освітлені блискавкою, нагадували рухомі статуї, які тримають світ у страху.

З іншого боку, залишки армії Форлеону ховалися в лісі. Ті, кому вдалося втекти, намагалися зібратися разом, але страх і розпач охопили кожного. Здається, навіть природа була на боці імперії, адже дощ не припинявся, мовби змовившись стерти з лиця землі саму згадку про їхній спротив.

На полі битви залишався одинокий прапор Форлеону, зім’ятий і обтяжений дощем. Його ніхто не підіймав, і він, схилившись до землі, нагадував символ падіння маленького королівства. За кілька кроків від нього лежав Ролан, командир, що до останнього намагався змінити хід битви. Його тіло було нерухомим, але його обличчя, звернене до неба, здавалося, шепотіло останню молитву.

Імперські воїни, хоч і переможці, залишалися мовчазними. Це була не та битва, що приносить славу. Вони билися не проти справжніх воїнів, а проти жінок і дітей, змушених взяти до рук зброю. Їхні обличчя відображали не тріумф, а втому й спустошення.

Генерал Тифон, який командував імперськими силами, стояв на пагорбі, спостерігаючи за своїми людьми. Його величезний бойовий молот був у крові, але він не виглядав задоволеним. У його очах горів вогонь рішучості, але водночас у них читалася печаль. Він знав, що це лише початок великої війни, яка понесе ще більше життів.

— Зібрати всіх поранених і підготуватися до маршу, — нарешті сказав він своїм офіцерам. — Ми рушаємо до столиці Форлеону. Ця війна ще не закінчена.

Його слова звучали важко, як і сам день, що вже добігав кінця. Над полем битви зависла тиша, порушувана лише дощем і далекими криками. Це було місце, де зійшлися не лише дві армії, але й надії та страхи двох королівств. І тепер це поле стало свідком початку нового етапу їхньої історії — етапу, позначеного кров’ю й горем.

1 Король Аподон разом із радником Сінгом та сотнею досвідчених воїнів, які слугували його охороною, відступив до столиці Форлеону. Їхній відступ був поспішним і хаотичним, залишаючи за собою слід зруйнованих надій і зламаних душ. Вони повернулися в столицю, де їх зустріли жителі, що втратили свої сім’ї. Вулиці були сповнені сліз і гніву. Люди стояли вздовж дороги, їхні обличчя сповнені ненависті до короля, який відправив їхніх дітей і жінок на вірну смерть.

— Ви відправили наших дітей на бій! — кричала літня жінка, простягаючи до Аподона тремтячі руки. — Ви привели нас до загибелі!

Інші, притискаючи до грудей немовлят чи порожні ковдри, кричали слова проклять, але не наважувалися підійти ближче через озброєних воїнів, що оточували короля. Аподон, хоч і був п’яний, відчував важкість ситуації, але його обличчя залишалося нахабно байдужим.

— Сігне, скажи їм, щоб заспокоїлися! — бурмотів король, намагаючись не дивитися на очі своїх людей. — Вони не розуміють, що це була необхідність.

Сінг мовчав, розуміючи, що жодні слова не виправдають цього масового лиха.

Тим часом імператор Андрагон прибув на поле битви разом зі своїми генералами та свитою. Кров ще не встигла висохнути на землі, а повітря було насичене запахом смерті та гнилі. Його кінь нервово тупцював, але Андрагон тримався прямо, його очі уважно оглядали поле.

— Це жах… — прошепотів імператор, спішившись і наблизившись до тіл. Він побачив серед мертвих не лише чоловіків, але й жінок, і навіть дітей. — Вони відправили жінок і дітей на битву… Що ж це за правитель?

Тифон, що стояв поруч, нахмурився, його обличчя набуло суворого виразу.

— Я такого ще не бачив, — промовив він, обережно обходячи трупи. — Досвідчені воїни ховалися позаду, залишивши новобранців на смерть. І навіть більше — вони вбивали своїх же, хто намагався втекти з поля битви.

Андрагон підійшов до одного з тіл — хлопчика, який тримав у руках дерев’яний меч. Його обличчя було замерзлим у гримасі страху.

— Це занадто… — промовив імператор, його голос затремтів від змішаних емоцій. — Досить із цих людей горя. Вони самі зруйнували своє королівство. Хай це стане для них уроком.

Він розвернувся до своїх генералів.

— Ми не будемо залишатися на цих проклятих землях. Заберіть усе військо. Ми повертаємося додому.

Тифон кивнув і почав передавати наказ далі. Армія імперії, хоч і була переможною, виглядала виснаженою. Воїни почали збиратися в похід, залишаючи поле битви. Дощ продовжував моросити, ніби небеса плакали за тими, хто загинув у цій безглуздій війні.