Читати книгу - "Кароока, Mary Uanni"

14 Розділ

Офіс дзижчав, наче вулик. Я сиділа у своєму кабінеті, заглиблена в справи, переглядала документи та звіти, намагаючись упорядкувати хаос, що розгорнувся після останніх подій. Але зосередитися було неможливо.

Крізь прочинені двері доносили уривки розмов. Голоси змінювали один одного, долинаючи з коридору, з міні-кухні, навіть із сусідніх кабінетів.

— Кажуть, скоро прийде хтось важливий, — прошепотіла одна з дівчат, і я почула, як вона швидко забарабанила пальцями по столу.

— Ти про те ж, що й Марина казала? — другий голос, схвильований, нетерплячий.

— Так, хтось із головного офісу. Або навіть ще вище.

Я зробила вигляд, що не слухаю, втупившись у монітор, але в голові починала пульсувати тривожне передчуття.

— Лев веде себе дивно, помітила? — це вже інший голос, чоловічий, з нотками скепсису.

— Так! Він навіть дуже нервує, хоча не мав би!

— Та він сам нічого не вирішує! Над ним хтось стоїть, от побачиш.

— Може, це власники?

— Кажуть, що ні, — прошипіла дівчина.

Мене пройняв холодок. Я вже здогадувалася, про кого розмовляють дівчата.

Лука.

Це міг бути лише він.

Серце стиснулося. Та я навіть не здивована. Це був його стиль — не з'являтися без попередження, увійти в гру тоді, коли всі думали, що все вже вирішено.

Я натиснула на мишку, перегортаючи звіт, але слова перед очима розпливалися.

— А якщо це хтось, хто хоче змінити керівництво? — знову заговорив чоловік.

— Мені байдуже, аби зарплату не урізали, — відказала хтось із коридору, і всі засміялися.

Я видихнулась, намагаюся намагатися до роботи. Але в голові крутилася одна думка: Лука повернувся в моє життя. І, здається, тепер вже офіційно.

Пізніше я знайшла Лева в його кабінеті. Він сидів за столом, уважно вивчаючи якісь документи, але, коли я зайшла, відразу відклав їх убік і зосередився на мені.

— О, Єво, — він злегка всміхнувся, ніби чекав на мене. — Щось сталося?

Я зробила глибокий вдих і схрестила руки на грудях.

— Ми розлучаємося.

Його брови піднялися. Він сперся на спинку крісла, уважно дивлячись на мене.

— Це несподівано.

— Не думаю, — глянула я на нього прямим, холодним поглядом. — Ми й так не у стосунках, тож не бачу сенсу тягнути цей фарс.

Лев примружив очі.

— А це не через нього?

Я ледь чутно скрипнула зубами.

— Знаєш, якби навіть і так, це не твоя справа.

Він повно піднявся з крісла й обійшов стіл, зупинившись у небезпечній відстані.

— А як же все те, що між нами було? — його голос став нижчим, м'якшим. — Ти справді віриш, що нічого?

— Ми обидва знали, що це лише тимчасове рішення.

— Тимчасове рішення? — він посміхнувся, але в його очах блиснуло щось хижакувате. — Так ось як ти це називаєш.

— Леве, — я зробила крок назад, не бажаючи цієї розмови. — Ми не були разом. Ти любив мене, я не любила тебе. Ми просто домовилися про зручність.

Він ківнув, але його посмішка залишилася.

— І що тепер? Підеш до нього?

— Це, знову ж таки, не твоя справа.

Лев нахилив голову, уважно дивлячись на мене, ніби намагаючись щось зрозуміти.

— Не думай, що він дасть тобі більше свободи, ніж я.

— Я не шукаю свободи, Леве. Я просто не хочу жити у брехні.

Він змовк. Я бачила, як у його очах промайнуло роздратування, але він швидко сховав його за байдужою маскою.

— Ну що ж, — нарешті сказав він, відступаючи назад. — Ти зробила вибір.

— Так, — я розвернулася до дверей, але він ще додав:

— Це було необов'язково казати. Ми й так не були разом.

Я лише усміхнулася і вийшла, залишивши його самого.

Вийшовши з будівлі FYE я зробила глибокий вдих. Важка розмова з Левом залишилася за своїм дивовижним відчуттям: не полегшення, не задоволення, а скоріше тихе усвідомлення того, що одна частина мого життя закрилася. І я не шкодувала.

Вітер злегка підхопив волосся, коли я ступила на поріг своєї квартири. Двері були незакриті, і ще до того, як я увійшла, до мене донесло сміх і знайомі дорогі мені голоси.

— Ти просто боїшся програти, зізнайся! — голос Роні звучав зухвало.

— Я?! — Лука сміявся. — Я не боюся, я просто даю тобі фору, мала!

— Ага, звiсно! — вона хихотіла.

Я зайшла у вітальню і застигла на порозі, спостерігаючи за ними.

Лука сидів на дивані, а Роня стояла навпроти нього, підбочившись. Очі її блищали азартом, а на обличчі грала нахабна посмішка. Він теж посміхався, його погляд був м'яким, ніжнім — тим самим, який буває у людей, що дивляться на найдорожчих у всьому житті.

— Ну що, готовий? — Роня демонстративно склала руки на грудях.

— О, я народився готовим, — Лука розсміявся і простягнув їй телефон. — Давай, шукай в інтернеті, що «Каскадер Лука» означає «відмовлятися від виклику».

Роня глянула на нього з хитрою посмішкою.

— Це означає «зараз програю доньці у будь-який грі».

— Отже, у мене є донька, яка грає нечесно!

— Ні, у тебе є донька, яка виграє чесно! — вона переможно змахнула руками.

Лука зітхнув і підняв руки вгору, здаючись.

— Добре, добре, сьогодні ти головна.

— Завжди! — Роня пірснула від сміху.

Я стояла, дивлячись на них, і відчувала, як десь глибоко в серці щось стискається. Вони були... справжні. Їх тепло, легкість, те, як Лука дивився на неї — все це змушувало мене розтанути.

— Хм, а це хто тут стоїть і зворушливо посміхається? — Лука нарешті помітив мене.

Я лише похитала головою, заходячи у вітальню.

— Спостерігаю за найкращою грою року.

Роня гордо кивнула.

— І хто, по-твоєму, переміг?

— Думаю, твоя самооцінка, — пожартувала я.

Лука розсміявся, а Роня демонстративно задерла підборідя.

— Як же приємно чути таку правду.

Я вже хотіла відповісти, коли раптом у двері постукали.

— О, здається, підкріплення прибуло, — пробурмотів Лука і порушив до дверей.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍