Читати книгу - "Історії Дикої Півночі, Очерет"

 

Алхімік змусив Вільяма пропити курс особливо гидких еліксирів. А потому дворф і південець начепили на капітана створений спільними зусиллями артефакт, який мав стабілізувати його стан і стягнути аурний розрив.

 

Артефакт належало носити постійно, а також… вести спокійний спосіб життя. Ніяких бійок, стрілянини, гонитви верхи і, звісно ж, ніякого чаклунства. Одним словом, служба в Прикордонному Корпусі для Вільяма скінчилась.

 

Капітан Блекторн оселився в невеличкому селищі на півдні. Побудував собі дім, завів невелике господарство - аби було чим займатися - і вечорами, сидячи на веранді з келихом віскі, згадував минулі часи. Майже ні з ким не спілкувався, крім кількох старих товаришів по службі, але ніколи не відмовляв місцевим у допомозі.

 

Коли почалась війна з південцями, Вільям наче відчув друге дихання. Плюнувши на всі заборони і перестороги, кинув клич, на який відгукнулись дюжини півтори його старих побратимів, дістав зі схрону зброю та жезл бойового мага і зібрав добровольчий загін. І з того часу гасав Пригір’ям, змушуючи латиціанських магів та командирів рвати волосся на дупі. Він бив їх їхньою ж зброєю, а де замало було магії - там починали говорити револьвери.

 

Звісно, для його здоров’я все то так просто не минулось. Старе поранення періодично починало кровоточити, дірка в аурі знову відкривалась і била не лише по пораненому місцю, а по всіх внутрішніх органах. Цілющий артефакт не справлявся. Якби не один з друзів Вільяма, що тямив в алхімії і постійно варив йому відновлювальні еліксири - партизанська слава капітана Блекторна була б дуже недовгою.

 

… Загін скакав майже до опівдня, поки не дістався табору на узліссі. Блекторн зіскочив з сідла та допоміг зійти Діані - сама вона, після довгого переходу та емоційного потрясіння від недавніх подій, була нездатна це зробити.

 

 - Тут ви в безпеці, міс. За пару днів мої хлопці зможуть переправити вас у безпечне місце.

 - Та мені загалом і немає куди йти, - млявим голосом відповіла Діана. - Чи можна мені лишитись з вами? Хоча б на деякий час.

 - Не скажу, що це гарна ідея… Але лишайтесь поки що. До речі, я Вільям. Вільям Блекторн.

 - Діана Квінлетт. Рада знайомству, сер…

 - Навзаєм. О, чорт! - скривившись, Вільям схопився рукою за правий бік. - Дік, мої еліксири! Бісова рана знову відкрилась.

 

* * *

 

Бійці загону самооборони спішно перегороджували лісову дорогу барикадою з возів та повалених дерев.

 

Караван з біженцями рушив вперед, до Норт-Лейка - останнього форпоста цивілізації на шляху до північних гір. Вони ж лишились прикривати відхід - відірватись від загону вершників, яких виявив замикаючий дозор, було неможливо.

 

 - Ну що, готовий, дрищ вухатий? - весело запитав Дюк, пересмикуючи затвор “Сопілки”.

 - Готовіший за тебе, дилда, - Рейф вже давно перевірив зброю і зайняв позицію для стрільби, спершись на перекинутий віз. - Дивись в штани не нароби, коли почнеться.

 - Ха! - дворф явно побоювався, але ховав свій страх за напускною веселістю. - Я не боюся померти. В разі чого - сидітиму по праву руку від Батька Гір в його чертогах і питиму ель до кінця віків! А от тобі, гостровухий, є чого переживати…

 - Заціпся вже, - чутливий слух молодого Уілкінса вловив далекий тупіт копит. - Вони йдуть.

 

… Центуріон, що командував загоном латиціанських скаутів, притримав коня і підняв руку догори, зупиняючи підлеглих.

 

 - Всім приготуватися. Стрільцям - спішитися і зайняти позиції на флангах. Ми атакуємо після того, як ви почнете стріляти. Бути уважними! Хтозна, що ці пригірці можуть втнути…

 

Він вже почав опускати руку, щоб віддати команду “Вперед!” - і в цей момент з хащі полетіли стріли.

 

Звичайні стріли, навіть не зачаровані. Але луки, з яких їх пускали, мали надзвичайно велику силу натяжіння. А стрільці, що їх тримали - не знали промаху і били у найвразливіші місця.

 

Латиціанців не врятували ні обладунки, ні захисні амулети - весь загін поліг менш ніж за хвилину. А невидимі стрільці зникли так само нечутно, як і з’явилися.

 

Тихо прийшли - тихо пішли. Навіть не потрудившись зібрати трофеї.

 

Гірському Народу не потрібні дарунки чужинців.

 

* * *

 

Фільтраційний табір охоронявся зведеним загоном з легіонерів та ельдалонських солдатів.

 

Конвойні, доправивши Аніту з її дочкою (все так же вдягнених в наручники з місячного срібла), завели їх в один з бараків, грубо штовхнули до купи інших в’язнів та пішли геть.

 

 - О, свіже м’ясо, - долинув хриплий голос з кутка і одразу ж перервався жорстоким кашлем. - Але скоро стане протухлим, зовсім як ми

 - Невисокої ж ти про себе думки, Баку, - насмішливо відповів молодий чоловік, що валявся на лежанці під купою ганчір’я.

 - Клайф? - здивовано спитала Аніта, почувши знайомив голос. - Клайф, синку, це ти?!

 - Мамо? - чоловік на лежанці підняв голову, вдивляючись в новоприбулих. - Хел?! Що ви тут робите, я ж в останньому листі просив вас їхати на північ! Дідько… - він скинув ганчірки на підлогу, відкриваючи ноги, перемотані скривавленими бинтами. - Хлопці, допоможіть встати.

 - Клайф! - обидві жінки кинулись до нього. - Що вони з тобою зробили?

 - Отримав поранення в останній вилазці, - сумно посміхнувся Уілкінс-середній. - Якби не це - мене б тут не було.

 - Лягай назад, братику! - тоном, що не передбачав відмови, наказала йому Хеленіта. - Я тебе огляну. Чаклувати в цих залізяках мені зась, але я й без магії на дещо здатна.

 - Не сильно там затягуйте, - промовив голос, що належав кашляючому чоловіку з кутка. - За годину відбій. Якщо всі не вляжемось до того часу - матимемо клопіт.