Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"

командира Волинської дивізії полковник Н. Никонів, начальник штабу армії полковник А. Долуд, командир 3-го окремого кінного полку полковник Г. Стефанів; а за другий — командир Київської дивізії отаман Ю. Тютюнник і командир Запорізької дивізії отаман А. Гулий-Гуленко. Командувач армії генерал М. Омелянович-Павленко, котрий до останку не висловлював свої міркування, підтримав думку останніх. Прихильникам завершення рейду довелося виконувати накази командарма й погодитися на подальшу боротьбу у ворожому тилу.

На підставі розвідувальної інформації командування армії бачило, що зосереджені в районі міста Голованівськ українські війська, що готувалися до переправи через Південний Буг, привернули увагу червоних, котрі могли в будь-який момент кинути свої резерви проти угруповання М. Омеляновича-Павленка. Тому надійшов наказ швидко відходити в північно-східному напрямку. Командувач планував перевести свої війська до району Умані — Гайсина — Ольвіополя — Ольгополя — Христинівки, розпочати там активні дії й водночас чекати на директиви від головного отамана С. Петлюри.

Виконуючи новий наказ, 17 березня Волинська дивізія підійшла до Умані. Спроба наступного дня силами двох кінних полків — імені Івана Мазепи та імені Максима Залізняка — заволодіти залізничною станцією не увінчалася успіхом, оскільки українська кіннота зустріла організований опір радянського гарнізону міста. Після цього Волинська дивізія вдруге атакувала Умань і зайняла Звенигородське передмістя, однак захопити центральну частину знову не вдалося. Уранці наступного дня на бік українських військ перейшла частина «червоних» міліціонерів, завдяки допомозі яких було здійснено третій, успішний штурм Умані. Уранці 19 березня над містом уже майоріли синьо-жовті прапори. Рештки побитих радянських частин під прикриттям панцерного поїзда відійшли до Христинівки. Населення Умані радо вітало своїх визволителів і навіть влаштувало з цього приводу урочистий банкет, на якому захоплений у полон більшовицький оркестр безперервно грав гімн «Ще не вмерла Україна...». Втрати Волинської дивізії, попри тривалі й досить запеклі бої, були відносно невеликими. З місцевої в’язниці визволили українських козаків і старшин, яких у січні 1920 р. полонив отаман О. Волох, що перейшов тоді на бік більшовиків. Серед визволених був полковник В. Ольшевський, якого призначили комендантом Умані. З полонених і місцевих добровольців сформували Пластунський курінь, включений до складу Мазепинського кінного полку. Однак перебування волинців в Умані було нетривалим. Уже 20 березня за наказом командувача армії дивізія вийшла з міста, попередньо добре замаскувавши свої наміри й знищивши всі сліди перебування в Умані.

У той час, коли Волинська дивізія здобувала Умань, Київська разом із прикріпленим до неї 3-м окремим кінним полком після шестигодинного виснажливого бою 17 березня заволоділа Гайсином. Опір тут чинили відбірні радянські частини, зокрема «червоні» курсанти. Українці взяли багато полонених, здобули великі трофеї, а головне — увели ворога в таку паніку, що він розпочав евакуацію Вінниці й Липовця. Через два дні було звільнено Христинівку й Тальне, де зосередилася вся Київська дивізія.

Запорізька дивізія одним кінним полком робила відволікальний маневр у бік міста Балта, а основними своїми силами пішла на Богопіль і Голту (зараз обидва увійшли до складу міста Первомайськ Миколаївської області). 20 березня Кінно-запорізький полк полковника І. Литвиненка з південно-західного боку підійшов під саму Голту, а полк Чорних запорожців 21—22 березня зайняв Богопіль. Командир запорожців полковник П. Дяченко про бій за Богопіль доповідав командирові дивізії таке: «Ті комуністи, котрі мали місце в човнах, утікали здорові, а решта найшла собі спокій на дні Буга». В усіх зайнятих місцевостях було захоплено полонених, заарештовано ревкоми й знищено надзвичайні комітети. Населення скрізь радісно зустрічало українських вояків. По селах скликали селянські сходки, де людям читали лекції про незалежну УНР, надавали інформацію про діяльність головного отамана С. Петлюри, а також засновували партизанські відділи, які мали шкодити червоним після того, як із села вийдуть українські частини.

Місцеві повстанці доправили до штабу Запорізької дивізії захоплену таємну інструкцію Л. Троцького щодо організації пропагандистської роботи в Україні. Основні вказівки агітаторам було викладено в 10 пунктах: «1. Не нав’язувати українському селянству комуни до тих пір, поки наша влада там не зміцниться. 2. Обережно запроваджувати її у колишніх маєтках під назвою артілей чи товариств. 3. Стверджувати, що в Росії немає комуни. 4. На противагу самостійнику Петлюрі та іншим, говорити, що Росія також визнає самостійність України. Але з радянською владою, а Петлюра продає Україну буржуазним державам. 5. Оскільки нам треба обеззброїти всіх повстанців <...> а це обеззброєння спричинить незадоволення серед селянських мас, то необхідно переконувати, що серед повстанців більшість денікінців, буржуїв і кулаків. 6. Складніше справа з Петлюрою, оскільки українське селянство тільки на нього й сподівається. Треба бути обережним. Тільки дурень чи провокатор без розбору скрізь і всюди буде стверджувати, що ми воюємо з Петлюрою. Іноді, поки цілковито не розбитий Денікін, вигідніше поширювати чутки, що радянська влада в союзі з Петлюрою. 7. Якщо будуть випадки грабунків у Червоній армії, то їх необхідно звалювати на повстанців, махновців, петлюрівців, які влилися до Червоної армії... 8. Оскільки уряд Росії вимушений вивозити хліб з України, то <...> [треба] пояснювати селянам, що хліб візьмуть тільки у кулаків і не для Росії, а для найбідніших українських селян, для робітників і Червоної армії... 9. Намагайтесь, щоб у ради та Виконкоми увійшли переважно комуністи й ті, хто їм співчуває. 10. Вживати всіх заходів для того, аби на Всеукраїнський з’їзд рад не потрапили такі представники від волості, які можуть примкнути на з’їзді до наших ворогів і таким чином вибрати уряд України не з комуністів-більшовиків». Завершував свою інструкцію Л. Троцький словами про те, що всі засоби годяться для досягнення мети, яка полягала в тому, що «Україна повинна бути нашою. А нашою вона буде тільки тоді, коли буде радянською, а Петлюра викинутий з пам’яті народу назавжди».

До цієї інструкції політичний відділ Запорізької дивізії додав 12 «заповідей» селянам, які зводилися до двох головних постулатів — ухилятися від будь-якої співпраці з радянською владою, чинити їй максимальний опір і водночас готуватися до збройного повстання. Інструкція Л. Троїцького й додані до неї «заповіді» були надруковані великим тиражем у вигляді відозви «Народе Український!». Відозва мала величезний вплив на українських селян, які передавали її з руку руки. Інструкція Л. Троцького стала сильним аргументом української пропаганди. Після її прочитання селяни відверталися від більшовицьких ідей і висловлювали симпатії українському війську.

У ніч із 25 на 26 березня під покровом темряви, користуючись недбало організованою охороною, ворог несподівано напав на село Ємилівка. Штаб Запорізької дивізії та Кінно-запорізький полк, які розміщувалися тут, зуміли вийти з населеного пункту, але до рук червоних потрапили значні запаси майна й полонені. Аби