Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"

держави. За влучним виразом В. Проходи, вояки «передавали населенню віру в правоту свого діла, вони утворили легенду про найбільшого борця за незалежність України Симона Петлюру, вони пронесли перед очима народних мас національний прапор Української Народної Республіки».

З цією метою було вирішено перенести бойові дії на Лівобережну Україну. 13 лютого армія почала по кризі переходити Дніпро в районі сіл Худоліївка, Топилівка, Погорільці. Переправа відбувалася спокійно, швидко й злагоджено. Без жодних ексцесів війська закріпилися на протилежному березі в районі Єреміївки, Москаленків, Васильків. Після цього вранці 15 лютого кінний полк Чорних запорожців зайняв половину міста Золотоноша й тримав оборону до вечора того ж дня. За цей час удалося повністю знищити місцевий відділ червоних, а також зруйнувати залізничну колію в бік Пирятина. Під час цієї операції полк втратив лише 2 козаків убитими й 1 пораненим, втрати ворога ж були значно більшими — тільки вбитими більшовики мали до 100 бійців. Одночасно Кінно-запорізький полк зайняв м. Жовнин. Після несподіваних рейдів на Золотоношу й Жовнин більшовики почали в паніці тікати з Хорола, Гребінки й Лубен. Українські роз’їзди пробиралися до околиць Кременчука.

Поява Армії УНР на Лівобережжі стурбувала червоних, які в спішному порядку почали звідусіль стягувати сили, аби не допустити розширення українського плацдарму на східному березі Дніпра. Чекати довше було небезпечно. Окрім того, у цей час до командування прибув посланець від українського уряду з Кам’янця-Подільського, який привіз листа від прем’єр-міністра І. Мазепи, де, зокрема, було вказано, що «уряд і наша еміграція в Польщі жили думками про армію й шукали для неї виходу на надходячу весну». На словах посланець наголошував на тому, що навесні стратегічна ситуація має покращитися, адже С. Петлюра веде переговори з поляками про надання допомоги. Саме ці обставини, — збільшення ворожих сил і необхідність бути ближче до польського фронту, — вплинули на рішення військ повернутися на Правобережжя. Відповідна ухвала була прийнята 16 лютого на нараді в селі Москаленки на Золотонощині.

Перейшовши на західний берег Дніпра, армія попрямувала в район Забужжя. Дорогою через Уманщину на деякий час українські формування зробили зупинку в Холодному Ярі. У Мотронинському монастирі було відправлено службу Божу, і «під гудіння монастирських дзвонів і благословення братії», як писав очевидець, армія рушила далі. На Правобережжі командири дивізій також постаралися внести якомога більший хаос і збільшити деморалізацію серед ворожих військ, не витрачаючи на це ані людські ресурси, ані боєприпаси, котрі цінували тоді на вагу золота. Настала «страдна» пора для політичних референтів, які взялися за активне поширення агітаційних матеріалів серед цивільного населення та бійців противника. У цю роботу включилися й українські вояки. За словами політичного референта В. Совенка, «старшини й козаки, вступивши до села, раніш ніж відпочити чи попоїсти, перш усього, забувши про втому, загітовували господарів, у яких спинялися на відпочинок. До цих господарів сходилися сусіди, і втомленого й голодного старшину чи козака обсідали по 3 й 4 десятки селян різних літ».

19 лютого армія перейшла залізницю Знам’янка — Бобринська. Того ж дня М. Омелянович-Павленко зібрав на нараду командирів дивізій і зачитав їм щойно одержаного листа від прем’єра І. Мазепи, у якому той інформував командувача про зовнішньополітичні події та наголошував, щоб «1) армія наша ні в якім разі не розпускала себе до вироблення остаточного плану для подальшого; 2) щоб армія твердо стояла на позиції Української Самостійної Народної Республіки <...> необхідно вже тепер вживати всі заходи для того, щоб збільшувати ряди нашої армії й готуватися знову до вступу в організованому вигляді». Це були очевидні й зрозумілі речі, але сам факт надходження листа від голови уряду позитивно впливав на армію. З цього приводу Ю. Тютюнник писав: «Бачили люди, що не одні вони поневіряються в боротьбі з ворогами батьківщини». І. Мазепа також звертав увагу командувача армії на необхідність досягти порозуміння з галицькими частинами, котрі, перейшовши на бік червоних, перебували тоді на Вінниччині. Власне, це й визначило подальший рух армії в напрямку Південного Бугу, де сподівалися на підтримку червоних галицьких частин.

9 березня до Бершаді, де містився штаб II Галицького корпусу, було вислано уповноваженого для проведення переговорів, однак результати місії були негативними. Галичани не виявили бажання підняти повстання проти більшовиків і не сприйняли пропозицію генералам. Омеляновича-Павленка. Їхня відповідь була такою: «1) Галицька армія входить до складу червоних військ і через це ніяких переговорів на власну руку вести не може; 2) для офіційних переговорів може отаман Павленко вислати представників з відповідними повновластями до Бершаді, куди приїдуть делегати радянської 12-ї армії, до складу якої входять галицькі бригади». Одночасно командувачеві армії пропонували відступити своїми частинами від галичан на один перехід і повернути їм гарматну батарею, яку кілька днів тому полк Чорних запорожців узяв як трофей у бою. На таких умовах провадити подальші розмови генерал М. Омелянович-Павленко відмовився, після чого контакти було перервано.

Оскільки надії на допомогу галичан виявилися марними, продовження руху за Південний Буг втратило в цей час стратегічну привабливість. Постало питання щодо подальших дій, і рішення треба було приймати швидко. «Ми ніяк не могли довго стояти на одному місці, — писав генерал Ю. Тютюнник. Треба було бити ворога, коли не хотіли самі бути битими. Ми знову хиталися. Що робити? Переходити Буг, вішати на шибеницях російських комісарів і приєднувати Українську галицьку армію чи ні? А коли приєднаємо, то що будемо з нею робити? Відсутність інформації з-поза кордону тяжко відбивалася на цілій справі. При більшій енергії ворог міг вирвати в нас ініціативу, і тоді було би кепсько. Армія була втомлена. У декого з командного складу нерви почали псуватися».

На нараді, що відбулася 12 березня в м. Гайворон, обговорювали два варіанти: 1) усе ж таки перейти Буг і форсованим маршем підійти до лінії польсько-радянського фронту, прорвати її й укритися на контрольованій поляками (які за наявними в штабі відомостями не мали ставитися до Армії УНР вороже) території й таким чином завершити похід; 2) не переходити Буг, а розпочати активні дії в тилу в червоних, тобто продовжувати рейд, чекати подальшого розвитку зовнішньополітичної ситуації й відповідно до неї приймати подальші рішення. Перше рішення давало мінімальний ризик і надію на довгоочікуваний відпочинок, а друге, навпаки, наражало б на значний ризик, але, як відзначав генерал Ю. Тютюнник, «більш активні операції підносили авторитет <...> армії не тільки поміж населенням і Українською галицькою армією, а також і серед поляків, котрі мусіли відчути вплив нашої праці на фронті».

За перший варіант виступали виконувач обов’язків