Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

бідні чи багаті, не захищені від безумства — адже так? — не маючи жодних машин, жодного втіленого знання, співмірного знанню «Боїнґа», «Сперрі Ренд»[146], «Ай-Бі-Ем», «Ер-Сі-Ей»[147]? Бо чи може вірш підняти вас у повітря над Чикаґо й за дві години приземлитися з вами у Нью-Йорку? Чи може він розрахувати політ у космос? Це не у його владі. А інтереси зосереджено там, де є влада. У давні часи поезія була силою, поет мав реальний вплив у матеріальному світі. Звісно, матеріальний світ був тоді інший. А який інтерес може викликати Гумбольдт? Він пірнув у шаленство і став жалюгідним героєм. Гумбольдт скорився монополії сили та інтересу, яку утримували гроші, політика, закон, раціональність, технологія, бо не зміг зробити наступного, необхідного для поетів кроку. Натомість він позадкував. Роздобув револьвер, як Верлен, і переслідував Маґнаско.

Із «Бельвю» зателефонував мені до театру Беласко. Я почув його тремтячий, розлючений і квапливий голос. Він кричав:

— Чарлі, ти знаєш, де я, правда? Що ж, Чарлі, це не література. Це життя.

У театрі я перебував у світі ілюзій, натомість він, Гумбольдт, вирвався з нього — адже так?

Але ні, замість бути поетом, він лише зображав поета. Він розігрував «Агонію американського митця». І це не Гумбольдт, це США заявляли: «Шановні співвітчизники, послухайте! Якщо ви зречетеся матеріалізму і нормальних життєвих прагнень, ви закінчите у “Бельвю”, як оцей бідолашний дивак».

Тепер він збирав довкола себе публіку і влаштовував божевільні сцени в «Бельвю». Він відкрито мене обвинувачував. Любителі скандалів прицмокували, чуючи моє ім’я.

А потім до театру Беласко прийшов із посланням від Гумбольдта його приватний детектив — Скаччіа. Йому потрібні були зібрані нами гроші, і то негайно. Тож ми зустрілися з паном Скаччіа на понурій та душній зацементованій алеї, на яку виходили двері за сценою. На ньому були відкриті сандалі та білі шовкові шкарпетки, дуже брудні. У кутиках його вуст зібрався темний наліт.

— Фонд зберігається як умовний депозит в адвоката, пана Симкіна, на П’ятій авеню. Він призначений винятково на медичні витрати, — сказав я.

— Ви маєте на увазі — психіатричні? Гадаєте, пан Флейшер збожеволів?

— Я не встановлюю діагнозів. Нехай Гумбольдт звернеться до Симкіна.

— Ми з вами говоримо про геніальну людину. Хто сказав, що геній потребує лікування?

— Ви читали його вірші? — запитав я.

— Так, до біса. Я не терпітиму від вас принижень. Ви начебто його друг? Цей чоловік вас любить. Досі вас любить. А ви його любите?

— Яке вам до того діло?

— Він мене найняв. А для клієнта я зроблю все.

Я розумів: якщо я не дам цьому нишпорці грошей, він піде до Гумбольдта в «Бельвю» і скаже, що я вважаю його божевільним. Мене так і поривало вбити Скаччіа на цій безлюдній алеї. Природна справедливість була на моєму боці. Я міг схопити цього шантажиста за горлянку і придушити його. О, з якою приємністю я зробив би це! І хто посмів би мене осудити! Спалах вбивчої ненависті змусив мене скромно потупити очі в землю.

— Панові Флейшеру доведеться пояснити Симкіну, на що саме він потребує грошей, — сказав я. — Їх ми збирали не для вас.

Після цього було кілька дзвінків від Гумбольдта.

— Копи запхали мене у гамівну сорочку. Ти якось до цього причетний? Ти, мій побратим? Вони давали волю рукам, клятий Томасе Гоббс!

Я зрозумів його натяк. Він мав на увазі, що мене цікавить лише сила.

— Я стараюся допомогти, — сказав я.

Він кинув слухавку. Але за хвилю знову пролунав дзвінок.

— Де Кетлін? — запитав він.

— Я не знаю.

— Вона ж говорила з тобою біля білизняної шворки. Ти чудово знаєш, де вона. Послухай сюди, красунчику, ти сидиш на цих грошах. Вони мої. Хочеш мене позбутися з допомогою тих гевалів у білих халатах?

— Тобі треба заспокоїтися, от і все.

Трохи пізніше, понурого й задушливого пообіддя, він подзвонив мені ще раз. Я саме їв сандвіч із розлізлим вологим тунцем, що мав металевий присмак, у грецькому ресторанчику навпроти театру, як мене покликали до телефону. Я взяв слухавку в зірковій гримерній.

— Я розмовляв із адвокатом, — закричав Гумбольдт. — І готовий позиватися з тобою через ті гроші. Ти пройдисвіт. Ти зрадник, брехун, ошуканець і Юда. Ти запроторив мене в божевільню, саме коли ця хвойда Кетлін віддається оргіям. Я обвинувачую тебе у привласненні чужих грошей.

— Гумбольдте, я лише допоміг зібрати ці гроші. У мене їх немає. Вони не в моїх руках.

— Скажи мені, де Кетлін, і я відмовлюся від свого позову.

— Вона не казала мені, куди збирається.

— Сітрине, ти порушив присягу, яку мені дав. А тепер хочеш мене позбутися. Ти мені заздриш. Ти завжди мені заздрив. Я вкину тебе до в’язниці, якщо мені вдасться. Я хочу, щоб ти відчув, як воно, коли по тебе приходить поліція або ж на тебе накидають гамівну сорочку.

А потім — клац! — він кинув слухавку, а я сидів, пітніючи у зірковій гримерній. Гидкий салат із тунця підступав мені до горла, а в боці я відчував кольку — симптом отруєння птомаїном. Актори того дня приміряли костюми й проходили повз двері у своїх панталонах, сукнях та ріжкатих капелюхах. Я потребував допомоги, проте почувався, немов одинокий, вцілілий після кораблетрощі полярник у маленькому човні, немов Амундсен, який махає кораблям на обрії, що виявилися айсбергами. Тренк і лейтенант Шел пройшли зі своїми рапірами, у перуках. Вони не могли сказати мені, що я не був явним брехуном, ошуканцем і Юдою. Але і я не міг сказати їм, що зі мною не так: що я страждаю ілюзією, можливо, чудесною або ж лінивою ілюзією, що мені вдасться за допомогою натхненного піднесення злетіти стрілою прямісінько до істини. До самої істини. Бо ж я був надто зарозумілий, щоби перейматися марксизмом, фройдизмом, модернізмом, авангардом чи будь-чим іншим із того, чому Гумбольдт, як культурний єврей, надавав такого великого значення.

— Я піду до нього в лікарню, — сказав я Деммі.

— Не підеш. Це найгірше, що ти можеш зробити.

— Але поглянь, у якому він стані. Деммі, я мушу піти туди.

— Я цього не дозволю. Він накинеться на тебе. Чарлі, я не можу допустити, щоб ти бився. Він зацідить тобі, а він удвічі більший за тебе, а ще й який знавіснілий та сильний. До того ж, готуючись до постановки, тобі не можна хвилюватися. Послухай, — вона стишила голос. — Я про це подбаю. Сама туди піду. А тобі — забороняю.

Насправді вона так ніколи його й не відвідала. Тепер у