Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

станціями. Наявні кошти, у тому числі й ті, що були призначені на закупівлю насіння, конфіскували. Молотов, якого відрядили до Харкова для роз’яснення нових правил, не висловив жодного співчуття. Він зовсім не бажав слухати пояснень про погану погоду чи неврожай. Лідерам української парторганізації Молотов заявив, що проблема полягає не у відсутності зерна, а в їхній некомпетентності. На його думку, українські керівники — погано організовані, тому не змогли мобілізуватися і знайти ту кількість зерна, котру повинні були зібрати. У районах посланець Москви лаяв керівників колгоспів, називаючи їх «куркульськими агентами». Він повторив погрозу Сталіна відібрати їхні трактори і пообіцяв більше товарів для колгоспів, які виконали плани хлібозаготівель. Повернувшись до Москви, Молотов і Сталін надіслали ще одного листа до Косіора, котрий на той час перебував у відпустці в Сочі. Вони наказали йому повернутися в Україну й вимагали, щоб він змусив республіку виконати плани хлібозаготівель.[555]

Невдовзі після цього неприємного візиту, Політбюро ЦК КП(б)У збіралося знову наприкінці грудня 1931 року. Українські комуністи ще раз на словах підтримали п’ятирічку. Вони домовилися зібрати 8,3 мільйона тонн зерна, хоча кожен глибоко в душі розумів, що це неможливо. Партійці заявили, що самі вирушать на села й контролюватимуть хлібозаготівлі, хоча кожен, мабуть, також знав, що це ні на що не вплине. Для підвищення ефективності всієї операції Україну поділили на шість районів зі збору зернових та визначили партійних керівників, які відповідали за ці райони. Всі вони, мабуть, були глибоко занепокоєні виконанням поставленого перед ними завдання.

Можливо, їх заспокоїли новини про те, що кожен керівник району отримає надзвичайні повноваження, включаючи право «прибрати» того, хто стояв на шляху до виконання плану: кожен, хто не зміг виконати завдання, міг звинуватити у цьому когось іншого, тобто знайти іншого «цапа відбувайла».[556] Але в той же час ставки зростали. Врожаї на Уралі, Волзі, Казахстані та Західному Сибіру були незадовільними. Це означало, що українцям та іншим мешканцям на Заході СРСР доведеться виконати не тільки свій план, але й зібрати додаткову кількість насіннєвого зерна для весняної сівби в інших регіонах. Іншими словами, держава оприявнила нову, ще більш нереальну потребу.[557]

Навесні 1932 року відчайдушні чиновники, котрі боялися втратити свої посади чи навіть життя, усвідомлюючи можливість нового голоду, розпочали правдами й неправдами заготовляти хліб. Масові конфіскації відбувалися по всій території СРСР. В Україні вони проходили з майже фанатичною інтенсивністю. Під час поїздки до Автономної Молдавської Соціалістичної Радянської Республіки (AM СРР), котра на той час входила до складу України, кореспондент «Правди» був шокований, дізнавшись, як саме заготовляють збіжжя деякі посадовці.[558] У приватному листі до колеги він писав про «справжні контрреволюційні напади» на селянство: «Зазвичай рейди проходять вночі, й виконавці поводяться жахливо, не по-людськи жорстоко. Є село на кордоні з Румунією, де не залишилося жодного будинку, в якому б не зруйнували печі».

Гірше того, кожного, в кого знаходили хліб або взагалі якесь зерно — навіть найбідніших селян, — викидали з хат і конфіскували власність, як це робили раніше з «куркулями». Але це було нечасто: «Дуже рідко вони знаходили більш-менш достатню кількість, зазвичай пошуки закінчувалися конфіскацією останніх найменших шматків хліба».[559] Ніхто із представників влади не ставив під сумнів доцільність такої поведінки: той факт, що співробітники ОГПУ й партійці дозволили журналістам, навіть тим, які залишалися вірними режиму, спостерігати за конфіскацією зерна, означав, що на найвищому рівні були переконані в легітимності дій місцевих виконавців.

Партійні керівники, кар’єра яких залежала від виконання поточних кампаній, організовували і відправляли на села бригади активістів для конфіскації всього зерна, яке вони могли знайти. Селянин у Соболівці написав своїм польським родичам, як це відбувалося:

Влада чинить так: вони відправляють так звані бригади, які приходять до селянина і проводять настільки ретельний обшук, що проштрикують стіни, дах і землю в саду гострими металевими щупами, і якщо вони знайдуть навіть півпуда, вони кидають його собі на віз. Ось чого тут варте життя... Любий брате Ігнатію, якщо це можливо, я прошу відправити мені пакунка, це дуже необхідно. Їсти немає чого, а їсти щось треба.[560]

Усі ці методи нагадували події з минулого: в роки «воєнного комунізму» Червона армія обшукувала обійстя селян зі схожою жорстокістю та зневагою до людського життя. Ці методи були також показовими, адже через рік — взимку 1932–1933 років тисячі подібних вбивчих обшуків за участю сільських активістів пройдуть по всій Україні. Насильство, руйнування стін і меблів у пошуках прихованого зерна — це були передвісники того, що станеться згодом.

Голод охоплював все нові райони в різних куточках СРСР — це також не віщувало нічого доброго. Згідно зі звітами з Поволжя, Кавказу та Казахстану в країні голодувало багато дітей, люди ставали занадто слабкими для роботи, цілі райони було позбавлено хліба. В Україні ситуація в кількох селах Одеської області була настільки драматичною, що в березні місцеві партійні керівники відрядили до Зінов’євської округи медичну комісію для проведення розслідування. Лікарі були приголомшені побаченим. У селі Ко-зирівка половина мешканців померла від голоду. На час прибуття комісії з 365 будинків залишилося 100, а решта «спорожніли»: «З багатьох пусток виймали шибки, знімали двері на паливо». Сім’я Івана Мироненка — семеро осіб, у тому числі троє дітей шкільного віку — ледь виживали, харчуючись гнилим м’ясом. Коли лікарі увійшли до хати, Мироненки споживали варену кінську шкіру, котра плавала в «смердючій жовтій рідині», щось на кшталт бульйону. По-сусідству інспектори зустріли сім’ю Ковалів, у якій було четверо дітей. Увійшовши до хати, вони побачили Марію Коваль, яка відварювала кістки дохлого коня. Літня жінка лежала на ліжку й просила дати ліки, «які б допомогти їй швидше померти».[561]

У селі Тарасівка ситуація була не набагато кращою. Тут кількість господарств зменшилася вдвічі, із 400 до 200. Трупи лежали на вулицях, їх нікому було поховати. Медичній комісії сказали, що це стало звичним явищем на селі, іноді трупи не прибирали протягом трьох-чотирьох днів. Лікарі увійшли до хати, де батько був «жовтим, виснаженим, ледве міг стояти на ногах».[562] Також особливо вразило лікарів те, що обласні, районні, селищні та партійні чиновники «намагаються не помічати випадків голоду і не говорити про це». Насправді місцеві керівники фактично «приховували» зростання смертності. Це також стало характерною ознакою подій у майбутньому.[563]

ДПУ в Україні не мало жодних ілюзій стосовно того, що відбувалося. У першому кварталі 1932 року співробітники служби