Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

та збиральництвом, були основами існування гірсько-кримського населення та носіїв культури ямково-гребінцевої кераміки.

Раннє землеробство у неолітичний час на території України достеменно зафіксоване на багатьох пам’ятках вищезгаданих культур степової та лісостепової зон (керешській, буго-дністровській, культур мальованої та лінійно-стрічкової кераміки, а також культур дніпро-донецької області). Існування землеробства можно припустити у нижньодонського та сурського населення. Однак, за наявними даними, у жодної з груп неолітичних мешканців України воно не визначало способу життя.

Найбільшу роль землеробство відігравало у носіїв культури кереш, мальованої та лінійно-стрічкової керамік. У буго-дністровського та нижньодонського населення воно було лише другорядним укладом, поступаючись, у першому випадку, мисливству та рибальству, у другому — скотарству та мисливству. Без сумніву, ще менший внесок в раціон вносило землеробство у носіїв культур дніпро-донецької області, спосіб життя яких визначався привласнюючими формами господарства.

Землю обробляли мотиками, тому заселяли легкі, насамперед лесові ґрунти. На думку В. М. Даниленка, однією з причин розташування поселень буго-дністровської культури в районі порогів та на островах було більш швидке, ніж в інших місцях, утворення там площин родючих ґрунтів[83]. Носії керешської та буго-дністровської культур робили наконечники мотик із кістки та рогу (рис. 35), лінійно-стрічкової, дніпро-донецької та сурської — з рогу оленя. Населення з мальованою керамікою використовувало прямокутні наконечники мотик, виготовлені з пісковику або туфіту.

Рис. 35. Мотики для обробки землі. Неоліт.

За доби неоліту вирощувалися різні культурні рослини. Носії культури мальованої кераміки сіяли пшеницю — одно- та двозернянку, ячмінь, просо, овес, горох. Населення з лінійно-стрічковою керамікою вирощувало крім цих культур ще еммер та спельту. Буго-дністровське населення культивувало ті самі рослини, що й лінійно-стрічковики, за винятком проса. Для мешканців Київщини відомі поки що лише знахідки ячменю. Носії волинської культури дніпро-донецької області вирощували також пшеницю — одно- та двозернянку, просо та горох[84].

Урожай за доби неоліту збирали за допомогою серпів та жниварських ножів (рис. 36), що мали кістяну оправу та збірне лезо з крем’яних вкладенів. Отримане зерно носії культур мальованої та лінійно-стрічкової керамік зберігали у господарчих ямах, які були розташовані поруч із житлами. Муку отримували за допомогою зернотерок та розтирачів (рис. 37) із твердих порід каменю.

Рис. 36. Жниварські серп ( ) та ніж (2). Кістка, кремінь. Неоліт.

Рис. 37. Зернотерки та розтирач. Неоліт.

За розрахунками дослідників, ранні землероби могли отримувати високі врожаї, що не поступалися середньовічним. До того часу, поки щільність населення була невелика, а вільних земель було багато, землеробство мало екстенсивний характер і не спостерігалося спроб штучно підвищувати родючість ґрунтів. Ділянки після кількох років використання полишалися на значний термін. Однак час користування землею вже тоді міг бути подовжений внесенням добрив (покидьків їжі, екскрементів, а при розвинутому скотарстві — кізяків) або ж випасом по стерні. Але за всіх умов існування поселень було відносно короткочасним, що, мабуть, зумовлювалося зростанням населення, нездатністю боротися з бур’янами, а також потребами інших видів господарства.

Скотарство, нарівні з землеробством, особливо було розвинуте у носіїв культури кереш, мальованої та лінійно-стрічкової керамік. Вони розводили велику та дрібну рогату худобу, свиней, що використовувалося для отримання як м’яса, так і молочних продуктів, про що свідчать знахідки ситечок та цідил-друшляків. Заняття цими видами господарства ставило проблему охорони насаджень від свійських тварин, тому населенню доводилося огороджувати поле або вигонити худобу на пасовиська під наглядом пастухів.

Скотарство особливо було розвинуте у степовому Приазов’ї та Подніпров’ї у другій половині V — на початку IV тис. до н. е. Носії нижньодонської та азово-дніпровської культур розводили велику рогату худобу, у Приазов’ї — овець, у Надпоріжжі — кіз[85], менше — свиней. Саме на поселеннях маріупольської області в Україні, що датуються останньою чвертю V — початком IV тис. до н. е., зафіксовано найраніші знахідки кісток свійського коня. На думку І. Г. Підоплічка, кістки коня з азово-дніпровських поселень Собачки та нижнього шару Середнього Стогу належали свійським особинам. Ніякої різниці між залишками коней з таких неолітичних поселень, як Семенівка, Старобельське та Підгоровка, і навіть конями скіфського та античного часу не знайшов і О. П. Журавльов. Саме це дає можливість припустити доместикацію коня у степовій Україні вже у другій половині V тис. до н. е. Можна погодитися з дослідниками, які вважають, що коня приручили носії культур маріупольської області. Однак поки що неможливо впевнено визначати конярство як основну галузь господарства маріупольців, як це намагаються зробити деякі дослідники[86]. Сучасні визначення остеологічних матеріалів пам’яток Приазов’я та Подніпров’я нечисленні, що не дає змоги зробити висновки про спеціалізацію скотарства азово-дніпровського та нижньодонського населення.

Важливу роль скотарство відігравало також у господарстві сурського населення в останній чверті V — на початку IV тис. до н. е., склад череди якого наближався до маріупольського. Те саме можна сказати і про господарство пізньонеолітичного населення Східної України, синкретична матеріальна культура якого поєднувала риси донецьких, сурських та нижньодонських традицій. Згідно з визначеннями О. П. Журавльова, склад його череди включав велику й дрібну рогату худобу та, можливо, свійського коня.

Загалом степові райони України були сприятливі для раннього скотарства. Багата видами степова рослинність давала широкий асортимент кормів. Оскільки степ вегетує довго, з квітня по жовтень, то весь теплий період року є свіжі корми. Особливі скелетні якості степового травостою дають можливість йому, навіть відмираючи, зберігати, на відміну від лісових трав, усі свої цінні кормові якості. Це забезпечувало цілорічний випас свійських тварин, а слабке снігове покриття давало змогу їм досить легко діставати корми. Ці обставини вирішували і проблему запасів кормів на зиму та не вимагали обов’язкового стійлового утримання худоби.

Нечисленні рештки свійських тварин виявлено на пам’ятках буго-дністровського населення у VI—V тис. до н. е. Для середини V тис. до н. е. В. І. Бібікова визначила лише наявність великої рогатої худоби та собак. Для пізнішої пори цієї культури варті уваги матеріали, одержані М. Т. Товкайлом з поселень у Миколаївській області[87]. Вивчення їх О. П. Журавльовим показало своєрідність розвитку скотарства найбільш південних груп неолітичних мешканців Бугу. Наприкінці V — на початку IV тис. до н. е. населення, котре проживало у річкових долинах в умовах посушливого клімату степової зони, мало череду, що складалася з великої рогатої худоби, менше — з дрібної, однак воно зовсім не розводило свиней. Скотарство забезпечувало до 50 % м’ясної їжі. Таке ж значення воно мало і у неолітичного населення Дністра, яке, однак, розводило