Читати книгу - "Портрет митця замолоду"

Грубий гумор товариша шквалом промчав крізь монаший затвор Стівенової свідомості, струснувши до веселого життя обвислі священичі облачення на стінах, аж вони загойдались-застрибали у свавільному шабаші. З розмаєних одінь поставали члени їхньої спільноти: декан факультету; опасистий, квітучий скарбник з кучмою сивого волосся; ректор, низенький священик з волоссям, як пух, що пише побожні вірші; присадкувата селянська постать викладача економіки; довгов'яза персона молодого викладача психології, який на сходовій клітці обговорює проблему сумління з групою студентів, немовби жирафа общипує листя з верхівок дерев поверх стада антилоп; статечний і невеселий префект братства; опецькуватий, круглоголовий викладач італійської з очима пройдисвіта. Всі вони сунули підтюпцем і підстрибом, спотикаючись, перекидаючись, задираючи подоли ряс, наче грали в довгу лозу, переймали одне одного, трусячись у вдаваному реготі, плескали одне одного по сідницях і самі сміялися з власних капостей, узивали один одного прізвиськами або скипали обуреною гідністю при дуже вже грубій вихватці і шепотілись по двоє, затулившись долонями.

Професор підійшов до скляної вітрини на бічній стіні, взяв з полиці набір котушок, поздував з них пилюку, заніс обережно на стіл і, тримаючи на них пальця, вів лекцію далі. Дроти у сучасних котушках, сказав він, робляться зі сполуки, званої платиноїдом і винайденої недавно хіміком Ф. В. Мартіно.

Він виразно вимовив ініціали та прізвище винахідника. Мойніган ззаду шепнув:

— Наш добрий знайомий Фантазер і Вигадник Мартин!

— Спитай його, — шепнув у відповідь Стівен з невеселим гумором, — чи не треба йому випробувати на комусь електричний стілець. Я за охотника.

Бачачи, що професор схилився над котушками, Мойніган підвівся і, безгучно ляскаючи пальцями правої руки, затягнув плаксивим голосом зануди:

— Пане вчителю! Пане вчителю! Цей хлопець ужив погане слово!

— Платиноїд, — врочисто сказав професор, — має перевагу перед нейзильбером у тому, що в нього нижчий коефіцієнт опору при зміні температури. Для ізоляції платиноїдного дроту використовують шовкове покриття, що намотується на ебонітові бобіни якраз у тому місці, де мій палець. Якщо намотати сам дріт, без ізоляції, в котушках індукувався б додатковий струм. Бобіни просочені гарячим парафіном...

З нижньої лави спереду Стівена зринув різкий голос з ольстерським акцентом:

— А хіба нас будуть питати з прикладної науки?

Професор повагом взявся жонглювати термінами — теоретична наука, прикладна наука. Кремезний студент у золотих окулярах з подивом глянув на того, хто задав це питання. Ззаду Мойніган пробурмотів своїм звичайним голосом:

— Ет, не уступить МакАлістер свій фунт плоті, хоч ти трісни!

Стівен холодно глянув униз на подовгастий череп, порослий закошланим волоссям кольору клоччя. Голос, акцент, спосіб мислення студента, який задав питання, роздратували його, і він з власної волі дозволив цьому роздратуванню перерости у недоброзичливість, накинувши собі думку, що краще б батько МакАлістера послав свого сина вчитися до Белфасту, зекономивши таким чином гроші на проїзд.

Подовгастий череп внизу не повернувся навстріч стрілі його думки, зате стріла вернулася до своєї тятиви; бо на мить перед ним постало бліде обличчя кольору сироватки.

— Це не моя думка, — швидко сказав він сам собі. — Її накинув мені той ірландець-балагур ззаду. Терпіння. Хіба можна знати достеменно, хто продав душу твого народу і зрадив його обранця — цей прискіпуватий чи той пересмішник? Терпіння. Згадай Епіктета. Це, мабуть, у його вдачі— поставити таке запитання в таку хвилину і таким тоном.

Монотонний голос професора і далі повільно, раз за разом намотувався на котушки, про які говорив, удвоє, втроє, вчетверо нарощуючи свою снодійну силу, в міру того як котушки нарощували оми свого опору.

Ззаду, вторячи далекому дзвоникові, пролунав голос Мойнігана:

— Кінець заняття, панове!

У великому вестибюлі панували товкітня й галасливі розмови. На столі біля дверей стояли дві фотографії у рамках, а між них — довгий аркуш паперу, на якому виднівся нерівний хвіст підписів. МакКен моторно сновигав серед натовпу, вів перемови то з одним, то з другим студентом і підводив їх, одного за одним, до стола. У малому вестибюлі стояв декан і розмовляв з молодим викладачем, поважно погладжуючи підборіддя і киваючи головою.

Натовп запруджував вихід, і Стівен нерішуче спинився. З-під широких спадистих крис м'якого капелюха на нього дивилися темні очі Кренлі.

— Ти підписався? — спитав Стівен.

Стиснувши тонкі губи, Кренлі замисливсь, а тоді відповів:

— Ego habeo.

— Для чого?

— Quod?

— Навіщо це?

Кренлі повернув бліде лице до Стівена й сказав, лагідно і гірко водночас:

— Per pax universalis.

Стівен кивнув на фотографію царя і мовив:

— У нього обличчя нетверезого Христа.

Зневага та злість у його голосі відірвали Кренлі від спокійного оглядання стін вестибюлю.

— Тобі щось не до вподоби? — спитав він.

— Ні, — відповів Стівен.

— Настрій поганий?

— Ні.

— Credo ut vos sanguinarius mendax estis, — мовив Кренлі, — quia faciès vostra monstrat ut vos in damno malo humore estis.

По дорозі до столу Мойніган сказав Стівенові на вухо:

— МакКен перевершив сам себе. Радий і дух спустити. Новенький, просто з фабрики, світ. Жодних стимулянтів, а сучкам — право голосу.

Стівен посміхнувсь над Мойнігановим способом звірятися, а коли той відійшов, знов обернувся, щоб зустрітися з очима Кренлі.

— Може ти знаєш, — мовив, — чому він так охоче виливає душу мені у вухо? Поясни.

Тупе невдоволення зморщило Кренлі чоло. Він глипнув туди, де над столом схилився Мойніган, записуючи й себе у список, бовкнув:

— Підлиза!

— Quis est in malo humore, — сказав Стівен, — ego aut vos?

Кренлі не відповів на цю шпильку. Він набурмосився, подумав і знову бахнув:

— Плюгавий, паршивий підлиза, ось він хто!

Це була його епітафія для всіх його втрачених друзів, і Стівен питав себе, чи колись і його пам'ять буде пом'януто таким-ото тоном. Важка безформна фраза повільно випадала з його слуху, осідаючи, мов камінь у драговину. Стівен бачив, як вона осідає, як осідало до неї багато інших схожих фраз, і відчував її вагу на власному серці. У мові Кренлі, на відміну від Дейвінової, не було ані рідкісних виразів єлизаветинської англійської, ані химерних перелицьованок ірландських ідіом. У протяжності її голосних вчувалася луна дублінських набережних, відбита похмурою, занепалою гаванню, а в її експресивності — відгомін дублінського церковного красномовства, що гриміло з казальниць у Віклоу.

Невдоволення спливло з Кренліного обличчя, бо з іншого кінця вестибюлю до них шпарко чимчикував МакКен.

— Ти тут! — весело сказав МакКен.

— Я тут! — сказав Стівен.