Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

Але опісля все перетворилось на жахіття. Якби я був геніальним скрипалем, тоді, можливо… Не знаю, – дивлюся на Клер та знизую плечима. – У будь-якому разі, ми з татом не спілкуємося. Взагалі.

– А як так сталося?

– Час спати, – перебиває Клер. Насправді вона має на увазі: «Достатньо, вистачить».

Алісія чекає на відповідь.

– Ти бачила колись фотографію моєї мами? – повертаюся лицем до Алісії. Вона ствердно киває. – Я дуже подібний до неї.

– І? – запитує Алісія, миючи склянки під краном. Клер їх протирає.

– І він терпіти не може дивитися на мене. Це лише одна з причин.

– Але…

– Алісіє… – намагається спинити її Клер, втім, Алісію вже понесло.

– Але ж він твій тато!

– Те, що ти робиш, щоб роздратувати свого тата, – це дрібниці в порівнянні з тим, що коїмо один одному ми, – сумно всміхаюся.

– Наприклад?

– Наприклад ті випадки, коли він не впускав мене до квартири, за будь-якої погоди. Наприклад тоді, коли я викинув його ключі від машини у річку. Отак.

– Чому ти так робив?

– Не хотів, щоби він розбив свою машину. Він був збіса п’яний.

Алісія, Марк та Клер дивляться на мене й кивають головами. Вони все правильно розуміють.

– Час спати, – каже Алісія, і ми розходимося з кухні, кожен у свою кімнату, не промовивши більше ані слова, окрім «До побачення!».

Клер: На моєму будильнику нині 3:14. Я щойно зігрілась у своїй холодній постелі, аж тут відчиняються двері й дуже тихо прокрадається Генрі. Відкидаю ковдру, він заскакує. Поки ми влягаємося, ліжко рипить.

– Привіт, – шепочу.

– Привіт, – шепоче у відповідь.

– Не дуже хороша ідея.

– У моїй кімнаті дуже холодно.

– Ой! – приглушено скрикую, коли Генрі торкається мого носа.

Пальці у нього крижані. Розтираю їх долонями. Генрі заривається глибше у ковдри. Притискаюсь до нього, намагаючись зігрітися.

– Ти в шкарпетках? – тихо запитує.

– Так.

Він спускається вниз та стягує їх з мене. За кілька хвилин чутися багато скрипу та наших «ш-ш-ш!»; ми обоє вже голі.

– Куди ти потрапив після того, як вийшов з церкви?

– До своєї квартири. Десь на п’ять хвилин, через чотири дні від сьогодні.

– Чому?

– Втомлений. Напружений. Я так гадаю.

– Ні, чому туди?

– Не знаю. Якась несправність. Керівники повітряних подорожей у часі вирішили, що там я прикрашу собою обстановку. Мабуть, – відповідає Генрі, занурюючи руку в моє волосся.

На вулиці світлішає.

– Щасливого Різдва, – шепочу.

Генрі не відповідає. А я лежу в його обіймах та думаю про сонмище ангелів, слухаю його розмірене дихання та биття власного серця.

Генрі: З самого рання йду в туалет. Стою у ванній кімнаті Клер, сонно відливаю біля нічника з зображенням феї Дінь-Дінь, аж раптом чую дівочий голос:

– Клер?

Ще до того, як уторопав, звідки лунає голос, відчиняються двері, що, як виявилося, не ведуть до комірчини, як я собі раніше думав. Переді мною стоїть Алісія. А я – у чому мати народила.

– Ой, – шепоче вона, а я із запізненням хапаю рушник та намагаюся прикритись.

Вона так само раптово зникає у своїй кімнаті, як і з’явилася.

Клер: Дрімаючи, слухаю, як прокидається будинок. Нел уже на кухні, щось собі наспівує та гримить каструлями. Хтось проходить коридором повз мої двері. Кидаю поглядом на Генрі – він усе ще міцно спить. І раптом розумію, що, поки ніхто не бачить, потрібно швидше позбутися його.

Вивільняюсь від Генрі та ковдри й акуратно вибираюся з ліжка. Підбираю з підлоги нічну сорочку. Просовуючи у неї голову, чую Ету:

– Клер! Прокинься та співай! Різдво! – встромляє голову в кімнату.

Чую, як Алісія кличе Ету. І коли вистромлюю голову зі своєї нічної сорочки, Ета вже розвертається на крик Алісії. Повертаюсь до ліжка, а Генрі вже немає. На килимку лежать його піжамні штани, ногою засовую їх під ліжко. У своєму жовтому банному халаті заходить Ета, її коси лежать на плечах. Лепечу: «З Різдвом!», а вона відказує мені щось про маму. Проте мені важко її слухати: усі думки про те, щоб Генрі не матеріалізувався зараз отут перед Етою.

– Клер? – кромсає мене поглядом Ета.

– Що? О, вибач. Досі сплю, мабуть.

– Кава внизу.

Ета застеляє ліжко. Якась спантеличена.

– Я застелю, Ето. Можеш повертатись на кухню.

Ета стає з іншого краю ліжка. У кімнату зазирає мама. Має чудовий вигляд. Після нічної бурі вона спокійна та безтурботна.

– З Різдвом, люба!

Підходжу до неї та лагідно цілую у щоку.

– З Різдвом, мамо!

Так важко на неї сердитися, коли вона – моя мама, моя рідна, мила мама.

– Ето, спустишся зі мною? – просить мама.

Ета збиває подушки, і подвійний відбиток наших голів зникає. Вона дивиться на мене, здивовано підіймаючи брови, проте не промовляє ані слова.

– Ето?

– Йду… – Ета виходить услід за мамою.

Зачиняю за ними двері, спираюся на них і раптом бачу, як Генрі викочується з-під ліжка. Випрямляється та надягає піжаму. Зачиняю двері на ключ.

– Де ти був? – шепочу.

– Під ліжком, – відповідає пошепки, так, наче це було очевидно.

– Постійно?

– Угу.

Чомусь мені стає збіса смішно, і я регочу. Генрі прикриває мені рукою рота, але тут ми вже обоє лускаємо від сміху, приглушеного сміху.

Генрі: Після вчорашнього неабиякого нервування Різдво на диво спокійне. Збираємося біля ялинки, дещо збентежені, у халатах і капцях. Розгортаємо подарунки та щось радісно вигукуємо. Після взаємних бурхливих виявів подяки, йдемо снідати. Настає тимчасове затишшя, після якого всі частуються різдвяною вечерею. Дуже хвалять Нел та омарів. Усміхнені, з хорошими манерами, у всіх чарівний вигляд. Ми – взірець щасливої родини, наче реклама для типових буржуа. Ми уособлюємо все те, чого я завжди так прагнув, коли разом із татом, містером та місіс Кім сидів на Різдво у ресторані «Щасливий Казанок» і вдавав, що мені все подобається, а дорослі стурбовано спостерігали за мною. Але навіть коли після вечері ми відпочиваємо у вітальні, відкинувшись у кріслі, ситі, нагодовані, дивлячись по телевізору футбол та читаючи книжки, які перед тим подарували одне одному, та намагаючись розібратися у тих подарунках, яким потрібні батарейки чи комплект інструментів, однаково відчувається якась напруга. Наче десь, у якійсь віддаленій кімнаті підписують документ про призупинення бойових дій, і всі сторони конфлікту намагаються слідувати йому, щонайменше до завтра, щонайменше доти, допоки не привезуть нову партію бойових припасів. Усі чимось зайняті, але вдаємо, що розслаблені, видаємо себе за ідеальну матір, батька, сестер, брата, коханого хлопця, наречену. Всі зітхають з полегшенням, коли Клер дивиться на годинник, підривається з канапи та виголошує:

– Ходімо. Час іти до Лаури.

Клер: