Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

Коли приїжджаємо до Лаури, вечірка вже триває на повну силу. Генрі напружений та блідий. Тільки-но знімаємо верхній одяг, Генрі рушає за алкоголем. Я все ще якась сонна від вина, що ми пили за вечерею, тому хитаю головою, коли він запитує, що я питиму. Приносить мені колу, а сам тримається за своє пиво, наче за баласт.

– Ніколи, за жодних обставин, ніколи не залишай мене. Я не зможу подбати про себе, – вимагає Генрі, дивлячись через моє плече.

Не встигаю навіть повернути до нього голову, як Гелен уже біля нас. Настає коротке, проте незручне мовчання.

– Отож, Генрі, – починає Гелен, – ми чули, що ти – бібліотекар. Але ти зовсім не схожий на бібліотекаря.

– Власне, я демонструю нижню білизну від Кельвіна Кляйна. Усі ці бібліотекарські штучки – просто прикриття.

Ще ніколи не бачила Гелен такою зніяковілою. Шкода, що не було при собі фотоапарата. Втім, вона швидко опановує себе, поглядом змірює його з голови до п’ят і всміхається:

– Добре, Клер, можеш залишити його собі, – промовляє.

– Яке полегшення, – кажу їй, – бо я десь загубила чек.

На нас налітають Лаура, Рут та Ненсі, на вигляд – рішуче налаштовані, й починають сипати питаннями: як ми з Генрі познайомилися, чим він займається, у якому коледжі навчався, бла-бла-бла. Ніколи не думала, що коли ми з Генрі нарешті опинимося разом на людях, це настільки псуватиме нерви й буде нудно. Знову налаштовуюсь на потрібну хвилю лише тоді, коли чую слова Ненсі:

– Якось дивно, що тебе звати Генрі.

– О, а чому це? – запитує Генрі.

Ненсі починає розповідати йому про нічний дівич-вечір у Мері Крістіни, коли дошка для спіритичних сеансів показала, що я вийду заміж за хлопця на ім’я Генрі. Генрі вражений.

– Це правда? – запитує мене.

– Е-е, так, – раптом дуже захотілося до вбиральні. – Перепрошую, – відриваюся від групи, ігноруючи благальний погляд Генрі.

Коли піднімаюся сходами, Гелен біжить услід за мною. Мені довелося зачинити двері ванної кімнати якраз перед її носом, а то б вона була вже там.

– Клер, відчини, – вимагає вона, крутячи клямку.

Не поспішаю, роблю свою справу, затим мию руки, підмальовую губи.

– Клер! – гугнявить вона. – Спущуся і розповім твоєму хлопцеві про всі ті мерзенні речі, які ти коїла колись у своєму житті. Відчини негайно две… – не встигає договорити вона, бо я відчиняю двері й Гелен мало не падає у кімнату.

– Гаразд, Клер Ебшир, – погрозливо промовляє Гелен.

Зачиняє двері. Сідаю на край ванни, а вона спирається на умивальник, нависаючи наді мною на своїх шпильках.

– Зізнавайся. Що насправді відбувається між тобою та цим Генрі? Ти стояла та вішала нам на вуха велику купу локшини. Ти ж не три місяці тому з ним познайомилася? Ти знаєш його вже багато років! Чому такий секрет?

Насправді, я навіть не знаю, з чого почати. Розповісти Гелен правду? Ні. Чому ні? Наскільки я знаю, Гелен лише раз бачила Генрі, зараз він не надто відрізняється від себе тодішнього. Я люблю Гелен. Вона сильна, вона божевільна, і її важко обдурити. Але я впевнена, що вона би не повірила, якби я їй сказала: Гелен, це – подорож у часі. Щоб у це повірити, потрібно це побачити.

– Добре, – кажу, збираючи докупи думки. – Так, я знайома з ним уже багато років.

– Як багато?

– З шестирічного віку.

Очі в неї викочуються з орбіт, як у героя мультиків. Сміюся.

– Чому… як так… гаразд, а скільки ти вже з ним зустрічаєшся?

– Не знаю. Був такий період, коли все було якось на межі. Але нічого не відбувалося, ну, розумієш. Тобто Генрі – порядна людина з непохитними принципами, він не хотів розбещувати дитину, тому я просто безнадійно божеволіла від нього…

– Але… чому ми ніколи не чули про нього? Не розумію, чому все це було такою таємницею? Ти могла мені розповісти.

– Ти дещо знала, – розумію, що щось не те кажу.

– Це не те саме, що розповісти мені, – у Гелен ображений вираз обличчя.

– Знаю. Вибач.

– Гм.

– То як це було?

– Ну, він на вісім років старший від мене.

– То й що?

– Коли мені було дванадцять, а йому двадцять, це було проблемою.

Не згадуючи вже, коли мені було шість, а йому сорок.

– Однаково не в’їжджаю. Можу зрозуміти, чому ти не хочеш, щоби твої батьки знали, що ти гралася в Лоліту й Гумберта Гумбертовича. Але не розумію, чому ти не могла розповісти нам. Ми би повністю були на твоєму боці! Ми стільки витратили часу, шкодуючи тебе та хвилюючись за тебе, постійно дивувалися, чому ти така монашка… – Гелен мотає головою, – а ти он яка, постійно перепихалася зі своїм бібліотекарем Маріо…

Нічого не можу з собою вдіяти: червонію.

– Я не перепихалася з ним постійно.

– Ой, не треба…

– Справді! Ми чекали, поки мені виповниться вісімнадцять. Ми зробили це на мій день народження.

– Навіть якщо так, Клер… – починає Гелен, але чутно гучний стукіт у двері, і низький чоловічий голос гукає:

– Дівчата, ви вже впоралися?

– Ми ще продовжимо, – шипить до мене Гелен, коли виходимо з ванної кімнати під аплодисменти п’ятьох хлопців, що вишикувались у коридорі.

Генрі знаходжу на кухні. Він терпляче вислуховує, як один із качків, несусвітніх друзів Лаури лепече щось про футбол. Зустрічаюся поглядом з його дівчиною, білявкою, з носом-ґудзиком, і вона відтягує його до випивки.

– Дивися, Клер, – юні панки! – каже Генрі.

Дивлюся туди, куди він показує, й бачу Джоді, чотирнадцятирічну сестру Лаури, та її хлопця, Боббі Гардґроува. У Боббі зелений ірокез і повністю порізана футболка, на якій повно шпильок.

Джоді намагається наслідувати Лідію Ланч, але натомість схожа на єнота з потріпаною зачіскою. Та й загалом, у них такий вигляд, наче замість різдвяної вечірки вони прийшли на вечірку на Геловін. Вигляд у них жалюгідний, але вони готові оборонятися.

Та Генрі не вгамовується.

– Вау, скільки їм? Десь по дванадцять?

– Чотирнадцять.

– Добре, чотирнадцять, від дев’яносто першого, вони десь… о, Боже, вони ж народились у 1977 році! Який я старий! Мені треба ще випити.

Кухнею проходить Лаура, тримаючи тацю зі скляночками з кольоровим алкогольним желе. Генрі бере собі два й один за одним дуже швидко їх спустошує, після чого корчить смішну гримасу.

– Фу, яка гидота.

Сміюся.

– Як думаєш, що вони слухають? – запитує Генрі.

– Не знаю. А чому би тобі не підійти до них і не спитати?

– Ой, не можу. Я їх налякаю, – стривожено кидає він.

– Думаю, що ти сам злякаєшся.

– Може, й правду кажеш. Вони такі ніжні, молоді та