Читати книгу - "У лісі-лісі темному"

хочеш, щоб я це зробив?

Відповідь закріплена суботою, 7:21.

ЛЕОНОРА ШОУ: Так.

Ще одна пауза. Відповідь Джеймса надійшла о 14:32.

ДЖЕЙМС КУПЕР: Ок.

ЛЕОНОРА ШОУ: ДЯКУЮ ТОБІ. Машину лишай на дорозі. Коли підійдеш до будинку, йди до задньої частини. Я залишу двері на кухню відчиненими. Моя кімната на другому поверсі, другі двері праворуч. Усе поясню на місці.

Ще одна довга пауза. Джеймсова відповідь відправлена о 17:54, вона майже розриває моє серце.

ДЖЕЙМС КУПЕР: Ок. Лео, пробач — за все. Дж х

А потім о 23:18.

ДЖЕЙМС КУПЕР: Їду.

А потім все.

Коли я підводжу погляд на Ламарр, знаю, що очі топляться у морі сліз, голос зламаний та німий.

— Допитувана закінчила читати виписку, — вона тихо промовляє для запису. Потім звертається до мене, — Отже, Норо? Пояснення? Невже ви думали, ми їх не знайдемо? Видаляти їх не було сенсу, все вдалося відновити із сервера.

— Я… я… — роблю спробу. Глибоко вдихаю. Змушую себе заговорити. — Я н-не відправляла їх.

— Справді… — це не запитання, а просте, дещо втомлене підтвердження.

— Справді. Ви мусите повірити мені, — знаю, що навіть якщо почну щось базікати, мені це не допоможе. — Хтось міг їх надіслати. Хтось міг скопіювати мою сім-карту.

— Повірте мені, ми до цього вже звикли, Норо. Повідомлення були відправлені з вашого телефона, час відповідає вашій відсутності під час пробіжок та поїздки на стрільбище по глиняних тарілках.

— Але я не беру із собою телефон на пробіжку!

— Докази GPS більш ніж переконливі. Ми знаємо, що ви виходили з будинку й піднімалися на пагорб, щоб зловити сигнал.

— Я їх не відправляла, — безпорадно і марно повторюю. Хочу залізти в ліжко й закутатися з головою під ковдру. Ламарр дивиться на мене з висоти свого зросту, вона більше не сидить поруч, втішаючи. Її обличчя заклякло, як викарбуване. Там є дещиця співчуття, проте з’явилася невідома досі невблаганність. Її обличчя схоже на безжальну байдужість янгола, але не янгола милосердя, а янгола вироку. Він прийшов не заспокоїти, а вершити правосуддя.

— Ми також отримали результати проб з машини, Норо. Ми знаємо, що трапилося.

— Що трапилося? — намагаюся не панікувати, проте чую, як голос стрибає та тремтить. Їм відомо. Їм відомо те, що я не знаю. — Що трапилося?

— Клер вас підібрала, а коли зрештою вибралася на дорогу й рухалася на швидкості, ви схопили кермо, пам’ятаєте? Ви перехопили кермо і спрямували машину на узбіччя.

— Ні.

— Сліди ваших пальців по всьому керму. Садна на руках, зламані нігті — ви билися з Клер. Вона намагалася захиститися, тому її руки в ранах. Її шкіру знайшли під вашими нігтями.

— Ні.

Але навіть коли заперечую, в голові промайнув страшний кошмар: заціпеніле обличчя Клер, підсвічене зеленим сяйвом панелі приладів, мої руки хапають її.

— Ні, — повторюю знову, а в голосі — суцільне ридання. Що ж я накоїла?

— Норо, що вам розповіла Клер? Вона сказала, що одружується з Джеймсом?

Не можу говорити. Хитаю головою, але це не заперечення, я не можу з цим миритися. Я не можу стерпіти ці запитання.

— Допитувана хитає головою, — сухо додає Робертс.

— Фло розповіла про те, що трапилося, — безжально додає Ламарр. — Клер попросила її тримати язик за зубами. Вона планувала розповісти все тими вихідними, чи не так?

Господи.

— У вас не було з ним жодним стосунків після розриву, чи не так?

Ні. Ні. Ні.

— Ви марили ним. Клер не говорила до останнього, бо боялася вашої реакції. І в неї були на це всі підстави, я ж не помиляюся?

Розбудіть мене від цього кошмару.

— Тому ви заманили його в заміський будинок, а потім застрелили.

Ні. Боже. Я мушу щось сказати. Я повинна змусити Ламарр стулити рота, змусити ці спокійні, спритні й жорстокі звинувачення зникнути.

— Це правда, Норо? — Її голос м’який та шанобливий. Нарешті Ламарр сідає на край ліжка простягає руку. — Еге ж?

Підвожу голову, очі блищать, проте крізь сльози бачу обличчя Ламарр, доброзичливі очі, важкі сережки, занадто важкі, щоб така тонка шия змогла їх витримати. Чую клацання та шум диктофона.

Повертаю собі голос.

— Я хочу бачити свого адвоката.

29

Мене підставили? Але хто?

Намагаюся згадати час першого повідомлення, яке я, буцімто, відправила Джеймсові. Надіслане з мого телефона о 16:52. Саме тоді я бігала. Телефон лежав без нагляду в кімнаті. Хто мав до нього доступ?

Клер ще не приїхала, в цьому я певна, адже ми вперше зустрілися на під’їзній дорозі, але це міг бути будь-хто інший.

Але навіщо? Навіщо комусь отак мене руйнувати, руйнувати Джеймса, руйнувати Клер?

Прокручую в думках можливі варіанти.

Мелані видається найменш на таке здатною. Так, вона була там, поки я бігала, і коли на те пішло, вона єдина, хто не спав під час другої пробіжки. Але мені важко повірити, що її хвилювала я чи Джеймс до такої міри, щоб утнути щось подібне. Який сенс ризикувати всім, щоб звинуватити людину, яку вона навіть не бачила? І окрім того, вона поїхала, коли приїхав Джеймс… Заплющую очі, намагаюся стерти картинку, де Джеймс розпластався на закривавленій дерев’яній підлозі. Але попри це, вона могла замінити картридж, — шепоче писклявий голосочок у підсвідомості. — Вона могла зробити це будь-коли. І можливо, це пояснює причину метушливого від'їзду?.. Це правда. Вона таки могла замінити картридж. Але прорахувати решту — розчахнуті двері, рушницю, боротьбу…

Тоді Том. У нього було достатньо можливостей — він був у будинку разом із телефоном, а також на стрільбищі. І несподівано мене осяває: саме він відправив Клер їхати саму лісом. Чому вона так раптово знялася? У нас є лише його версія слів до неї. У світлі подій факт, що вона цілком перекрутила його слова, видається непереконливим. Невже вона могла так рвонути в ніч, не перевіривши? Зрештою, Ніна ж лікар. Вона — добрячий Джеймсів шанс на порятунок.

А що, як він сказав їй їхати? Та він будь-що міг заявити: Ніна не їде, вона сказала, мовляв, рушайте, а сама чекатиме на вас у лікарні. Щодо мотиву… Прокручую в голові п’яні розмови про його чоловіка та Джеймса. Якби ж я тоді звернула увагу… Якби ж я слухала! Але мені було нудно, нецікаво від плутанини невідомих імен та стервозного залаштункового життя. Невже собака заритий тут — стара образа між Брюсом та Джеймсом? Хтозна, може, й навпаки.

Але якось не клеїться. Навіть, якщо він і відправив Клер тієї ночі саму,