Читати книгу - "У лісі-лісі темному"

що б цим досяг? Він же не міг прорахувати, що трапиться далі.

І найважливіше, він не міг знати про моє минуле з Джеймсом. Якщо, звісно, хтось йому не розповів.

Клер могла зробити це. Ця думка ні на мить не полишала, проте вбивство продумувалося так, щоб знищити не лише Джеймса, а й Клер. Варіант гарматного м’яса не спрацьовує; щось підступне та особисте ховається за тим, як мене навмисне втягнули й змусили обох згадати забуті рани. Хто це міг зробити? Навіщо комусь це робити?

Намагаюся поглянути на це, як на власну книжку. Якби я її писала, які причини могла б вигадати для Тома, щоб скривдити Джеймса? За задумом, я можу зліпити йому мотив, щоб понівечити й Клер. Але я? Особа, котра могла це вчинити, мусила би знати нас трьох. Хтось, хто знає, як усе розлетілося на друзки. Хтось такий, як…

Ніна.

Проте мій розум відмовляється це сприймати, навідріз відкидає цю ідею. Ніна може бути дивакуватою, різкою, саркастичною, часто необачною. Але в жодному разі вона не могла це зробити. Невже? Згадую її помежоване тугою обличчя через згадки про рани, що довелося лікувати в Колумбії. Вона живе, щоб допомагати людям. А й справді, не могла ж вона це втнути?

Проте щось шепоче мені тонесеньким голосочком на вухо, нагадуючи, якою бездушною може бути Ніна. Пам’ятаю, як колись напідпитку вона сказала: «Хірурги не ставляться до людей ніжно та чуттєво. Вони як механіки — лише прагнуть відкрити кришку, роздивитися, як працює, розібрати. Середньостатистичний хірург — це маленький хлопчик, який розбирає татів годинник, щоб побачити, як там усе працює, а потім не годен зібрати докупи. Що більше знань та практики, то краще ти добираєш схожі деталі. Але ми завжди лишаємо шрам».

Я пригадую також її періодичні шалені спалахи презирства до Клер. Згадую Нінину лють того вечора, коли вона розповідала, як Клер тиснула, підбурювала й насолоджувалася реакцією людей. Її сповнювала гіркота, що Клер випроваджувала її з гри упродовж усіх минулих років. Можливо, щось ховається там? Є якась причина, чому вона ніколи не зможе пробачити Клер?

І врешті-решт, я думаю про її дії в перший вечір на вечірці. Гра «Я ніколи не…». Пам’ятаю її навмисний злочинний намір у тому протяжному: «Я ніколи не спала з Джеймсом Купером».

Несподівано, попри спеку в задушливій маленькій кімнатці-сауні, мені стає холодно. Тому що це саме та особистісна злоба, що лежить у корені всієї ситуації. Це не лише цікавість через мене чи Джеймса. Це не бездумство. Це навмисна жорстокість до мене й Клер. Хто тепер тиснув, підбурював і насолоджувався реакцією людей?

Але я відкидаю цю думку. Я не буду думати такого про Ніну. Не буду. Якщо почну це припускати — зведу себе в могилу.

Фло. А до цього імені я повертаюся постійно. Фло була там із самісінького початку. Фло запросила гостей. Саме Фло стверджувала, що рушницю заряджено сліпими патронами.

Фло з її дивакуватим захопленням Клер. З її незвичною дивною напруженістю. Вона могла будь-коли дізнатися про мене та Джеймса. Вона ж найкраща подружка Клер з університету. Тож цілком нормально, що Клер сама розповіла їй про нас із Джеймсом?

Це тому в неї передозування? Вона зрозуміла, що накоїла?

Я підводжу голову, вдивляюся в простір, обмірковуючи це. А потім погляд зосереджується на русі за дверима.

Розумію, що це. Охорона повернулася, поліціянт біля дверей палати. Цього разу я не маю жодного сумніву: вони не прийшли мене охороняти, мене відправляють у поліцейський відділок. Мене арештують, допитають і посадять, якщо зможуть довести обвинувачення.

Холодно, неупереджено аналізую останню з присутніх на вечірці, цього разу вступаючи в суперечку із самою собою.

Я була там. Я могла надіслати ці повідомлення Джеймсові. Я могла поміняти сліпі патрони на справжні. Я тримала рушницю, коли Фло вистрелила. Що може бути простішим, аніж підштовхнути дуло й спрямувати його на Джеймса, коли він піднімався сходами?

І насамкінець найважливіше. Я була присутня, коли події розгорталися далі. Це я сиділа в машині, яка летіла бозна-куди з дороги.

Що трапилося в машині? Чому я не можу це пригадати?

Обмірковую слова лікаря Міллера: «Іноді мозок приховує події, з якими ми ще не готові мати справу. Я припускаю, це… механізм самозахисту».

До чого не готовий мій мозок? Це правда?

Розумію, що тремчу, як від холоду. Попри спеку в лікарні, задушливу, як завжди, я тягну з підніжжя ліжка Нінин кардиган і загортаюся в нього, вдихаючи запах її парфумів та цигарок, і намагаюся себе заспокоїти.

Мене підставили. Розіграли жорстокий жарт.

Мені аж млосно від думки про арешт та обвинувачення, мені й досі не віриться, що це все відбудеться. Певна річ, ну точно ж, якщо я все поясню, мені ж повірять?

Реально вибиває ґрунт з-під ніг усвідомлення того факту, що хтось страшенно не хоче, щоб я діяла саме так. Але хто? Відкидаю думку про останній варіант. Він надто химерний, щоби впустити його у власні думки, але підступний шепіт не змовкає, коли прокручую всілякі факти та події.

Коли лежу, згорнувшись калачиком, під тонким лікарняним простирадлом з Ніниним кардиганом на плечах, мені починають нашіптувати: «А що, коли це правда?».

День повільно тягнеться, таке враження, що я рухаюся у в’язкому сиропі. Це схоже на кошмари, що іноді бачу, в яких мої кінцівки стають занадто важкими, щоб пересуватися… За мною щось женеться, я мушу втекти, проте застрягла в багнюці. Ноги занімілі й повільні. Мені зостається лиш важко брести уві сні, а позад мене — щось страхітливе, воно наближається чимраз ближче.

Моя маленька палата дедалі більше скидається на камеру в’язниці: вузенька смужка скла з дротом, охоронець за дверима.

Якщо мене випустять, подальший сценарій відомий. Додому не поїду, мене арештують, влаштують допит, потім притягнуть до відповідальності. Повідомлення — більш ніж вагомий доказ, щоб мене затримати. А факт, що я заперечувала їх відправлення, лише ускладнює моє становище.

Я пам’ятаю багато років тому, коли ще писала першу книжку, спілкувалася з поліціянтом щодо технік допитів: «Ти дослухаєшся, — він сказав. — Ти дослухаєшся до брехні».

Ламарр та Робертс свою брехню почули: я сказала, що не відправляла повідомлення. Та попри це, вони реальні.

Намагаюся поїсти, проте їжа не смакує та так і лишається лежати на таці. Намагаюся читати, але слова розпадаються для мене, перед очима лише надрукована сітка, яку стирають інші фрагменти.

Я на лаві підсудних. За ґратами.

Фло в реанімації десь тут у лікарні.

Клер десь лежить без