Читати книгу - "Дівчина у павутинні"

заждеш хвилинку, то дістанеш ще код парадних дверей і телефонний номер.

— Дуже мило з твого боку.

— Але, знаєш?..

— Так?

— Її шукаєш не тільки ти. Наші власні нишпорки теж за нею ганяються, і, як мені відомо, вона весь день не відповідає на телефонні дзвінки.

— Мудра жінка.

Мікаел постояв на вулиці кілька секунд, роздумуючи, що йому робити. Ганятися за нещасними матерями разом з репортерами кримінальної хроніки вечірніх газет не була його найбільша мрія. А проте він зловив таксі й вирушив у район Васастан.

Ганна Балдер поїхала разом з Авґустом і Ейнаром Форсберґом у медичний центр «Одін», що містився на Свеавеґені навпроти Обсерваторського парку. Центр складався з двох об’єднаних великих квартир, і хоча в обставі й прилеглому дворі відчувалося щось приватне й затишне, він усе-таки трохи відгонив казенщиною. Можливо, не так через довгі коридори та зачинені двері, як через похмурі, насторожені обличчя персоналу. Здавалося, працівники розвинули в собі певну підозріливість щодо дітей, за яких вони відповідали.

Директор центру Торкел Лінден, невисокий зарозумілий чоловік, стверджував, що має великий досвід роботи з дітьми-аутистами, і це підбадьорювало. Правда, Ганні не сподобалось, як він дивився на Авґуста, а також те, що підлітки тут були впереміш з малечею. Однак, на її погляд, змінювати намір уже запізно, і дорогою додому вона втішала себе думкою, що це ненадовго. Може, забрати Авґуста вже сьогодні ввечері?

Ганна розмірковувала про Лассе та його пияцтво і вже вкотре сказала собі, що треба кинути його й почати власне життя. Вийшовши з ліфта на Торсґатані, вона здригнулася. На сходах сидів привабливий чоловік і щось писав у блокноті. Коли він звівся на ноги й привітався з нею, вона побачила, що то Мікаел Блумквіст. Жінці зробилося страшно — можливо, через відчуття провини. Їй спало на думку, що журналіст збирається її викрити… Нісенітниця, звісно ж. Чоловік лише ніяково усміхався, двічі перепросивши за турботу, і Ганні аж на серці відлягло. Вона вже давно захоплювалася ним.

— Я не даю коментарів, — сказала жінка, хоч її тон свідчив про протилежне.

— А мені вони й не потрібні, — відповів Блумквіст.

Ганна знала, що сьогодні вночі Мікаел і Лассе приїхали до Франса разом або принаймні одночасно, хоч і не розуміла, що в них могло бути спільного.

— Вам потрібен Лассе? — запитала жінка.

— Я хотів би дізнатися про Авґустові малюнки, — сказав він, і тут вона відчула нестримний напад паніки.

Проте Ганна дозволила Мікаелові зайти в квартиру. Очевидно, це було необачно. Лассе подався лікувати похмілля в один з найближчих шинків і міг повернутися кожної миті. Побачивши вдома журналіста такого калібру, він просто збожеволів би. Однак Ганна не тільки непокоїлась, а й відчувала цікавість. Яким світом Блумквіст дізнався про малюнки? Вона запросила його сісти на сірий диван у вітальні, а сама пішла на кухню й приготувала чай з печивом. Коли вона повернулася з тацею, Мікаел сказав:

— Я б не потурбував вас, якби це не було так важливо.

— Ви мені не завадили, — відповіла вона.

— Річ у тім, що я зустрів Авґуста минулої ночі й відтоді не перестаю думати про нього.

— О, невже? — здивувалася Ганна.

— Тоді я цього не зрозумів, — сказав Мікаел, — але в мене виникло відчуття, ніби він хотів нам щось сказати. Тепер я гадаю, що він хотів малювати. Він так цілеспрямовано водив рукою по підлозі.

— Авґуст став просто одержимим малюванням.

— То він і вдома так поводився?

— Не те слово! Почав малювати, щойно ми зайшли до квартири. Малював просто маніакально, але в нього виходило справді дивовижно. Він розшарівся й почав важко дихати, тож психолог сказав, що Авґуст має негайно зупинитися. Він уважав його дії за нав’язливі й шкідливі для здоров’я.

— Що малював ваш син?

— Нічого особливого насправді. Я припускаю, що його надихнув пазл. Проте малював він дуже майстерно, з тінями, перспективою й таким іншим.

— Але що то було?

— Квадрати.

— Які квадрати?

— Шахові клітини, я б сказала, — відповіла вона.

Можливо, їй це тільки здалося, однак вона начебто вловила в очах Мікаела Блумквіста напругу.

— Самі шахові клітини? — уточнив він. — І більш нічого?

— Ще дзеркала. Шахові клітини, що відбивались у дзеркалах.

— Ви були колись у Франса вдома? — запитав він з якоюсь різкістю в голосі.

— Чому ви питаєте?

— Бо підлогу спальні, де його вбили, зроблено у вигляді шахівниці, що відбивається в дзеркалах шафи.

— О ні!

— Чому ви так реагуєте?

— Бо…

Ганну накрила хвиля сорому.

— …бо останнє, що я бачила, перш ніж вихопила малюнок, була грізна тінь, яка поставала з цих клітин, — сказала вона.

— Малюнок у вас тут?

— Так, тобто, мабуть, ні.

— Ні?

— Боюсь, я його викинула.

— Яка шкода!

— Але, можливо…

— Що?

— …він ще лежить у кошику серед сміття.

Вимастивши руки кавовою гущею та йогуртом, Мікаел Блумквіст витяг зі сміття зім’ятий аркуш паперу й обережно розгорнув його на сушарці. Затиллям долоні він очистив малюнок і заходився розглядати його у світлі кухонних лампочок. Малюнок був ще далеко не закінчений і справді, як сказала Ганна, складався переважно з шахових клітин, побачених згори і збоку. Людині, що не бувала в Балдеровій спальні, напевно, було б важко зрозуміти, що це підлога. Та Мікаел відразу впізнав праворуч від ліжка дзеркала шафи. Упізнав він також і темряву — особливу темряву, яка панувала тієї ночі.

Йому навіть здалося, що його повернули назад у ту мить, коли він уліз через розбите вікно, за винятком однієї маленької важливої деталі. Кімната, куди потрапив Мікаел, була майже зовсім темна, а на малюнку виднів тоненький промінь світла, що падав під кутом звідкись зверху й поширювався по клітинах. На підлозі прозирали контури тіні, не дуже виразної, але, можливо, саме тому такої зловісної.

Тінь простягала руку, і Блумквіст, який дивився на малюнок геть іншими очима, ніж Ганна, без зайвих зусиль зрозумів, що означала ця рука. Вона хотіла вбити. А над шаховими клітинами й тінню височіла недомальована постать.

— Де тепер Авґуст? — запитав Мікаел. — Він спить?

— Ні. Він… Я його тимчасово віддала. Відверто кажучи, я просто з ним не справлялася.

— Де він?

— У медичному центрі «Одін». На Свеавеґені.

— Хто ще знає, що він там?

— Ніхто.

— Значить, тільки ви й персонал?

Ганна замість відповіді кивнула головою.

— Нехай так і залишається. Вибачте, я на хвилинку…

Блумквіст дістав мобільника й зателефонував Янові Бубланському. У голові він уже сформулював ще одне питання для «Скриньки Лісбет».

Ян Бубланський був розчарований: розслідування тупцювало на місці. Їм не вдалося виявити ні блекфона, ні ноутбука