Читати книгу - "Сирітський потяг"

приходити. — Переплітаючи пальці, вона каже: — Однак раз ти вже зібралася красти книжку, треба було принаймні брати найгарнішу. А то який тоді сенс?

Моллі так нервується, що заледве всміхається.

А от Вівіан сміється.

— Украсти «Джен Ейр»! Ти мала б дістати грамоту. Перейти в старший клас.

— Ви не розчаровані в мені?

Вівіан знизує плечима.

— Ет.

— Справді? — Її накриває хвиля полегшення.

— Хай там як, ти точно все відпрацювала, витративши на мене стільки годин.

— Я не почувалася так, наче відбуваю покарання.

Колись давно — власне, відносно недавно — Моллі похлинулася б цими словами, бо вони такі неприкрито улесливі й огидно сентиментальні. Але не сьогодні. По- перше, вона не обманює. По-друге, вона так зосереджена на другій частині своєї оповіді, що майже ні про що більше не може думати. Вона рветься вперед.

— Послухайте, Вівіан. Я ще дещо маю вам розповісти.

— О Боже. — Вівіан робить ковток холодного чаю й ставить чашку на блюдце. — Що ще ти накоїла?

Моллі глибоко вдихає.

— Справа не в мені. Справа в Мейсі.

Вівіан дивиться на неї невідривно, її карі очі ясні й спокійні.

— Я шукала в Інтернеті. Просто хотіла подивитися, чи зможу хоч щось знайти, і це виявилося на диво легко; я знайшла архіви з острова Елліс…

— Щодо «Агнес Пауліни»?

— Саме так. Я знайшла імена ваших батьків у списку, а потім повідомлення про смерть вашого батька й братів. Але не її, не Мейсі. А тоді мені майнула думка спробувати знайти Шацманів. Ну, я наткнулася на блог про збір родини… і… коротше, там йшлося, що вони вдочерили дитину, Маргарет, у 1929 році.

Вівіан сидить непорушно.

— Маргарет.

Моллі киває.

— Мейсі.

— Напевно, правда ж?

— Але… він же мені сказав, що вона не вижила.

— Я знаю.

Здається, Вівіан намагається зібрати себе докупи, випрямити спину.

— Він мені збрехав. — Якусь мить вона втуплюється у щось, кудись над книжковою шафою. А тоді додає: — І вони її вдочерили?

— Виходить, що так. Я більше нічого про них не знаю, але певна, що є способи дізнатися. Вона прожила довге життя. У північній частині штату Нью-Йорк. Вона померла лише півроку тому. Там є фото… Вона здається по-справжньому щасливою — діти, онуки й усе таке. — «Боже, яка я ідіотка, — думає Моллі. — Нащо я це сказала?»

— Звідки ти знаєш, що вона померла?

— Прочитала некролог, я вам покажу. І… хочете побачити фото? — Не дочекавшись відповіді, Моллі підводиться й витягає лептоп із наплічника. Вона вмикає його й приносить туди, де сидить Вівіан. Відкриває фотографії зі зборів родини й некролог, збережений у неї на робочому столі, і кладе лептоп Вівіан на коліна.

Вівіан дивиться на фотографію на екрані.

— Це вона. — Піднімає погляд на Моллі. — Я бачу по очах. Вони точно такі самі, як колись.

— Вона схожа на вас, — відповідає Моллі, й вони обидві якийсь час мовчки дивляться на широко усміхнену літню жінку з проникливими блакитними очима, оточену родиною.

Вівіан простягає руку й торкається екрана.

— Глянь, яке в неї сиве волосся. Колись воно було світле. Кучеряве. — Вона крутить пальцем біля своєї сивої голови. — Усі ці роки… вона була жива, — бурмоче. — Мейсі була жива. — Усі ці роки їх було двоє.

Міннеаполіс, штат Міннесота, 1939 рік

Стоїть кінець вересня дев’ятнадцятого року мого життя, і двоє нових подруг, Ліліан Барт та Емілі Ріс, запрошують мене піти з ними подивитися нове кіно, що показують у кінотеатрі «Орфеум» у Міннеаполісі, «Чарівник країни Оз». Воно довге, з перервою, тож ми спланували залишитися на ніч. Жених Ліліан там живе, й вона їздить мало не кожні вихідні, ночує в готелі для жінок. Це безпечне, чисте місце, запевняє вона нас, не дуже дороге, і вона забронювала три одиничні номери. Я бувала в Містах-близнюках[17] лише вдень, разом із Нілсенами — ми їздили святкувати в ресторані іменини, на закупи, а одного пообіддя — в художній музей, але сама — ніколи й ніколи не залишалася на ніч.

Я не певна, що хочу їхати. По-перше, я не так довго знаю цих дівчат — вони обидві вчаться зі мною на вечірніх курсах у коледжі Святого Олафа. Вони разом живуть у квартирі поблизу. Коли вони говорять про вечірки з випивкою, я не певна, чи знаю, що вони мають на увазі. Такі вечірки, де є тільки випивка? Єдина вечірка, яку влаштовують Нілсени, — це обід а ля фуршет на Новий рік для їхніх постачальників.

Ліліан, з її приязним виразом обличчя й золотистим світлим волоссям, простіше симпатизувати, ніж хитрій і практичній Емілі, з дивною напівусмішкою й простим чорним чубчиком, чиїх жартів я ніколи не можу зрозуміти. Їхній їдкий гумор, заливистий сміх і легке, недоречно близьке ставлення до мене трохи нервують.

По-друге, велика партія осіннього одягу надійде в магазин сьогодні чи завтра, і мені не хочеться повернутися й побачити, що все лежить не там, де треба. У містера Нілсена артрит, і, хоч він досі приходить рано кожного дня, зазвичай іде додому близько другої, щоб прилягти поспати після обіду. Місіс Нілсен коли буває, а коли й ні; тепер здебільшого її час забирає клуб гравців у бридж і волонтерство в церкві.

Але вона заохочує мене поїхати з Ліліан та Емілі:

— Дівчина твого віку має час від часу кудись вибиратися. У житті є ще щось, крім магазину та навчання, Вівіан. Інколи я хвилююся, що ти про це забуваєш.

Після випускного містер Нілсен подарував мені авто, білий «б’юїк» з відкидним верхом, на якому я їжджу переважно в магазин і в коледж увечері, й містер Нілсен вважає, що автомобілеві буде корисно проїхатися далі.

— Я заплачу за паркування, — каже він.

Коли ми виїжджаємо з міста, небо над нами цукрово-блакитне, наче дитяча ковдра, всіяне пухкими ватяними хмарами. Ми не проїжджаємо й п’ятнадцяти кілометрів, коли стає зрозуміло, що плани Ліліан та Емілі куди амбіційніші, ніж вони розказували. Так, ми підемо на «Чарівника країни Оз», але не вечірній сеанс став приводом залишитися на ніч. Є сеанс о третій годині, після якого залишиться ще багато часу, щоб повернутися до готелю, причепуритися й піти гуляти.

— Зачекайте, — кажу я. — Що ви маєте на увазі — піти гуляти?

Ліліан, що сидить поруч мене на пасажирському сидінні, стискає моє коліно.

— Та ну, ти ж не думала, що ми поїдемо так далеко, тільки щоб подивитися якийсь дурний фільм, правда?

Із заднього сидіння, гортаючи журнал «Срібний екран», Емілі додає:

— Ти така серйозна, Вів. Розслабся. Дівчата, ви знали, що Джуді Гарленд народилася в Ґранд-Рапідсі? Її справжнє ім’я Френсіс Етель Гумм. Певно, не досить голлівудське.

Ліліан усміхається до мене.

— Ти ніколи не бувала в нічному клубі, так?

Я не