Читати книгу - "Смарагд"

118
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 54 55 56 ... 69
Перейти на сторінку:
ж хочеться віддячити не борщем і капустою — ви он нашу Ластуню врятували. Наливай, Степане Павловичу. Ну, чого в тебе чарки порожні? — І вже сердито: — Я ж тобі казала, щоб горілки з комори вніс. — Учитель винувато схопився зі стільця і шмигнув у двері. — Та не бери ту, що на полиці, — візьми у скрині! — гукнула навздогін. — Чи, може, вам, батюшко, винця? — перепитала запобігливо. — У нас своє, домашнє. Не цьогорічне, а вистояне.

— Не треба нічого. Я б лише трохи перекусив… Навіщо стільки клопоту? — Варфоломій завжди почувався незручно, коли йому приділялося багато уваги. Тоді хотілося швидше встати з-за столу й піти. Але зараз не міг образити цих двох людей, що все життя віддали селу, дітям, а тепер соромилися своєї бідності.

— От, — поставив на стіл пляшку Степан Павлович, — закрутився, що й про головне забув.

— Мені трішечки, — підсунув Варфоломій ближче до себе чарку. — Крапельку, і то, щоб корівка ваша видужала.

— Тепер видужає, — радісно вимовив учитель і хлюпнув горілки у батюшчину чарку по самі вінця. — Пийте на здоров’я, одна крапля не зашкодить. Ану ж…

Батюшка випив і закашлявся, бо вчителева «крапля» виявилася відбірним перваком, настояним на перці. Сльози навернулися на очі. Побачивши те, Степан Павлович винувато промовив:

— Нічого, продере тільки. Ви капусточки візьміть — вона трохи пригасить.

Батюшка слухняно взяв капусти й відчув, що й справді в роті і всередині почало згасати скажене полум’я.

— Міцна, — тільки й вимовив.

Погляд ковзнув на двері, і він, ніби злякавшись чогось, втупився у тарілку.

Степан Павлович теж випив і теж закашлявся.

— Дурна горілка. Уже мені треба слабшої, а то серце лопне. І для кого ти її тримала — для вола, чи що? — дорікнув дружині. — Я краще м’якшої внесу, тієї, що на полиці, — смикнувся було з-за столу, але дружина зупинила:

— Сиди, розбігався. Я сама внесу. І до сусідки зайду, чого вона там так довго?

— Не треба, — заперечив Степан Павлович. — Раз не йде, значить, не хоче. І не треба людину силувати.

Отець Варфоломій відчув розчарування по цих словах учителя, а потім подумки подякував Богу, що відводить його від спокуси зайвий раз бачити Мирославу. І вже не опирався, коли Степан Павлович налив по другій.

— Може, це й не гарно, але спитаю, — підвів учитель на батюшку трохи посоловілі очі. — Ви коли ото… — глянув на дружину й не відразу знайшов потрібні слова. — Де ви навчилися отак, холоднокровно?… Я б ніколи не зміг.

— Мене армія навчила, — Варфоломій зрозумів, про що хотів запитати Степан Павлович. — Там, де я був, слабкі нерви могли коштувати комусь життя, а сьогодні — вашій Ластуні.

— Я чув, що ви «афганець», але чомусь не вірив, — винувато глянув йому в обличчя учитель, потім посміхнувся. — Ви більше на цигана схожий.

— Таке скажеш. — Уляна Іванівна підійшла до чоловіка й непомітно штовхнула його ліктем під бік. — Менше людей слухай.

— А я і є наполовину циган. — Варфоломій те побачив, але не образився. — І від своєї баби-циганки кой-чого навчився.

— Та ви нам вибачте, — повинилася стара вчителька. — Циган не циган. Яка різниця — хто, коли ви стільки добра людям робите. Ви, батюшко, повірте, — перевела розмову на інше, — Ластуня для нас не тільки годувальниця, хоча ми два роки чекали свого молочка. Купити корову несила — ледве на дрова та на брикет пенсії вистачає, а ту, що раніше тримали, збули, бо вже старезна, як оце я. Ластуню з отакого виростили, — кивнула головою до печі, де на соломі лежало телятко. — І так жаль було, коли мучилася, наче родину, — схлипнула, — серце не витримувало на ту муку дивитися. Якби не ви… — Відвернулася й відійшла від столу, витираючи долонею обличчя. — Може, ще кому борщу?

Чоловіки дружно заперечили, а Степан Павлович знову потягнувся за пляшкою. Але батюшка накрив свою чарку долонею:

— Годі. Це вже я і так забагато випив.

— Атож, Григоровичу, — назвав його по-свійськи вчитель. — Це ж третя. Хто з чоловіків від третьої відмовляється? Ну чого ти мені оце моргаєш? — гримнув на дружину. — Без тебе знаю, що монах. То що, по-твоєму, монах — не чоловік? Бачила б ти, як він сьогодні нашу Ластуню рятував — усі ветеринари нехай одсунуться. І тебе стару, дурну. Моргає вона мені. Чоловік, може, у пеклі побував, через те й надів рясу. Не звертайте на неї уваги, отче, — повернувся до Варфоломія, — краще вип’ємо за них усіх: і за Мирославу Дмитрівну, що погордувала нашим товариством, — докірливо глянув на двері, — і за неї, — показав на зніяковілу дружину, — і за оте крихтенятко, що сьогодні прийшло на світ так важко, за нашу Ластуню — за все жіноче, що родить. Ех, батюшко… — першим підніс до рота чарку і випив.

За ним випив і Варфоломій.

Деякий час мовчки закушували, потім батюшка поклав ложку, подякував і підвівся з-за столу.

— Корову скоро подоїте й оцю малечу вже якось напоїте. Уночі ще раз подоїте, а вранці телятко до неї підпустите, — сказав, по черзі дивлячись то на вчителя, то на його дружину. — І якщо треба — кличте. Ні-ні, — підняв перед собою руку, коли Степан Павлович із нагрудної кишені старого піджака дістав гроші. — Це не я — це Господь поміг. Я лише виконавець Його волі.

На ці слова подружжя розгубилося, тільки коли вже Варфоломій відчинив двері, Уляна Іванівна нагадала:

— А підрясник? Я зараз сходжу принесу.

— Підрясник? — перепитав батюшка, ніби аж здивовано. — Нічого, я сам заберу, — сказав і вийшов із хати.

За ним вийшов Степан Павлович:

— Осьде її двері, — показав на двері з іншого боку. — Спасибі вам велике за все, — потиснув руку і повернувся до хати.

А Варфоломій стояв на подвір’ї і не наважувався постукати.

Повертався додому майже на світанку і вперше крадучись, щоб не почула Ганна. Зачахла вечеря стояла на столі. У хаті смачно пахло свіжим хлібом, але батюшка ніби не бачив нічого. Швидко роздягнувся і впав у ліжко. Та заснути не міг — тіло й душу і досі пекли Мирославині гарячі вуста. Ні про що не думав, тільки ще й іще раз подумки переживав години свого першого кохання.

Вони говорили мало. Коли він постукав у двері, Мирослава відчинила, провела до кімнати й зронила:

— Отут я живу.

Але він розглядав не кімнату, а її у домашньому халатику з блискучими ґудзиками на грудях, які звабливо напинали тканину. Злякався самого себе й ступив до дверей, та Мирослава перейняла:

— Не йди. Ну, не йди. Побудь. Я ж тебе

1 ... 54 55 56 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смарагд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Смарагд"