Читати книгу - "Купеля"

полум’я швидко нищило все моє особисте. Однак втішала думка, що в ньому згинуть загарбники, яких я не запрошувала в гості й не кликала на свою землю. Напевно, вони забули, що, заходячи до чужої оселі, потрібно постукати у двері й спитати дозволу, а не відчиняти двері ногою.

Грудень, 2014, Луганщина

Мій Тарас

1995 рік

За мною гучно грюкнули тюремні ворота. Я не повернувся на той звук, хоча чекав на нього довгі три роки, лише вслухався з неприхованим задоволенням. Наразі грюкіт металевих дверей був для мене найбажанішою, найчарівнішою музикою у світі. Я вільний! Підвів голову і, як звільнені в кіно, подивився в чисту, майже прозору синь неба, вільного від ґрат. Напевно, відчуття свободи повною мірою може осягнути лише той, хто був у неволі. Весняний вітер загравав до мене, по-дружньому тріпав по чисто виголеному обличчю, кликав за собою. Йому добре, бо він завжди вільний. Я вдихнув на повні груди весняне повітря свободи. Чим пахне воля? Зараз вона мала запах квітучих яблунь та вишень, що вишикувалися в ряд обабіч алеї, яка вела до автобусної зупинки; воля пахла зеленою травою, яка килимом стелилася під деревами. Свобода мала солодкий присмак весни і ще чогось нового, незбагненного, щемливого, від чого серце шалено калатало в грудях і, здавалося, життя тільки-но починається.

Я попрямував до зупинки. У наплічнику, серед мотлоху мого одягу, лежала моя цінність, мій щирий і найліпший друг — «Кобзар» Тараса Григоровича. Навіть не знаю, чи зміг би я вижити в неволі, якби не ця книжка. Її мені подарував сусід по тюремній камері — старий та хворий Кузьмич. Схожий на воскову фігуру, він був на той час смертельно хворий. Здавалося, що не хвороба, а сірі, облуплені стіни тюремної камери виссали з нього не лише кров, а саме життя. Побачивши, що я, потрапивши за ґрати, можу не витримати тиску неволі й зламатися, Кузьмич вийняв із тумбочки книжку, подав її мені.

— Подивися сюди, — сказав він, тикаючи тремтячого вузлуватого пальця на якусь сторінку.

— Дякую, але мені зараз не до книжок, — сказав я, бо перед очима весь час стояв мій трирічний син.

— Ти схожий на нього.

Я подивився на автопортрет молодого Шевченка. Справді, ми були в чомусь схожі: однакові зачіски, високе чоло, відкритий погляд. Наші сусіди по камері підтвердили:

— Твоя копія! Ще й імена однакові! Два Тараси Григоровичі! Тобі зараз двадцять шість років, і на автопортреті Шевченку стільки ж. Містика!

— Я Георгійович, — зауважив, — і прізвище моє — Іванченко.

Однак відтоді мене почали звати Тарасом Григоровичем. У в’язниці час сповільнив свій хід. Щоб пришвидшити його, я всі вільні години віддав читанню «Кобзаря». Незабаром я полюбив Шевченка, як рідного брата. Досі я не зустрічав людини, яка б могла так уміло поєднувати розум і почуття. Він не вмів лукавити, був відкритий, я б сказав, навіть оголений, бачив правду, відкинувши всі завіси ілюзій. Я запоєм читав його твори, вивчав напам’ять, цитував сусідам по камері й собі, коли було тяжко й нестерпно боляче від несправедливості. У найважчі хвилини навіть розмовляв із Тарасом, щоправда, подумки. І чим більше проймався творами Великого Кобзаря, тим більше дивувався його вмінню зробити чіткий поділ на добро і зло, без компромісу. Розбираючи по фразах його твори, всотував у себе їхню людяність і не дав зачерствіти своєму серцю. Був вражений тим, як вдалося співцеві боротьби за справедливість не забувати про милосердя, співчутливе ставлення людини до людини й осудити тих, хто принижує беззахисних і зневажає їхню гідність. Я повірив кожному слову Тараса Григоровича, бо що не слово — то пророцтво. Завдяки його творам я вижив, не зламався, дожив до дня свого звільнення. Кузьмич помер, залишивши мені в спадок «Кобзар» із потертими, зачитаними до дір сторінками…

Нарешті я в потязі, який за кілька годин довезе мене до родини. Я всівся біля вікна і з полегшенням зітхнув, коли колеса монотонно застугоніли по рейках. Навпроти мене — чоловік мого віку. Він зняв кепку, повісив на гачок й одразу ж почав порпатися у своїй валізі. На столі з’явилися два солоні огірки, поруч із ними на пожмаканій газеті — нарізаний хліб і шматки соленого сала. Сьогодні я ще нічого не їв, тож у животі одразу ж зрадливо заскавчало, і я відвів погляд від спокусливого сала з рожевою проріззю.

— Мене звати Іван, — сказав мій сусід. — Пообідаємо разом?

Я чемно відмовився, утішаючись думкою про смачнючий борщ своєї дружини. Щоправда, я звільнився на два дні раніше, ніж очікував, але був упевнений, що наваристий борщ із м’ясом має вдома бути.

— Звідки й куди їдеш? — запитав Іван, дістаючи пляшку із самогоном.

— З тюрми додому, — зізнався я.

— О! Тоді неодмінно треба відзначити таку подію!

Поруч із пляшкою вже стояла склянка. Іван налив мутнуватої рідини, і одразу ж рознісся давно забутий горілчаний запах. Я піддався на вмовляння попутника, і незабаром ми разом обідали, час від часу запиваючи сало самогоном.

— І скільки ж ти відсидів? — поцікавився сусід.

— Три роки.

— А стаття яка?

— Сто сорок четверта, частина друга. Здирництво, — пояснив я одразу, щоб уникнути зайвих запитань. —

Затоплю недолю

Дрібними сльозами,

Затопчу неволю

Босими ногами!

Тоді я веселий,

Тоді я багатий,

Як буде серденько

По волі гуляти![1]

— не проминув я нагоди процитувати Шевченка, бо звик так робити. — Вільний я, Іване, вільний! Навіть не віриться!

— І що ти зідрав і в кого?

— Не повіриш, — усміхнувся я, — але нічого й ні в кого.

— За що ж тоді сидів?

— Бо дурний був. За правду на «сім світі»[2].

— Добився тієї правди?

— Ні. Лише строк отримав.

— Розкажи, Тарасе, може, легше стане на душі, — попрохав Іван, підсовуючи ближче до мене шматки сала.

— Можу розповісти, але не знаю, чи повіриш.

— А ти розповідай, не тримай біль у душі.

— Що моя душа? Звичайно, вона ще ниє, бо рубці образи залишилися, але я маю справжні ліки, — сказав я, дістаючи книжку. Обережно розгорнув газету, поклав на стіл «Кобзар». — Ось, Іване, хто мені допоміг вижити й не зневіритися в людях.

— Книжка? — від здивування в нього підскочили брови на лоба.

— Саме так! Таке буває, повір мені.

— А дружина? Ти жонатий?

— Так! Моя Валентина чекає на мене разом із сином. Вона підтримувала, приїздила до мене, присилала пакунки, писала листи, тож у цьому сенсі все гаразд. Ти хотів дізнатися, за що я був засуджений?

— Якщо твоя ласка…