Читати книгу - "Астальдо"

очі. Кров на білих плитах порту… Кров на білих бортах кораблів… Мертві Телері в ріжнобарвних одежах… Мертві Нолдор в багряному… І Майтімо зводиться з поміж мертвих. «Ти привів лучників, Фіндекано! Задля оtornasse — стріляй!»

— Я не думаю, — говорив тим часом Нолофінве, — що Вишні Валар уготують для винних покарання з позбавленням hrоа. Однак, жити в Тіріоні опісля всього, що сталося, буде для більшости достатнім покаранням. Щодо мене, діти мої, то я скажу по правді — я пішов з дому без бажання, пішов за вами, щоб оберігати вас… і ще тому пішов, що дав обітницю Феанаро йти за ним слідом, ще не знаючи, куди він нас поведе. Але тепер я хочу йти вперед. Я хочу подивитися в очі Феанаро і спитати: «Де ти зоставив брата свого?»

— Треба йти, — зло сказала Артаніс, — я не повернуся, навіть якщо все рушення поверне назад.

— Але як іти? — лагідно спитав Фінарато, — шлях зостався один: через Гелькараске, по кризі…

— Я піду, — вимовив Фіндекано, — по кризі… Мені теж буде потрібно декого запитати…

— Вертатися не можна, — понуро сказав Туракано, — ми станемо посміховиськом всього Аману, і ще через сотні зоряних кіл на нас говоритимуть — «це ті самі Нолдор, котрі хотіли здолати Чорного Валу, а самі злякалися проливу під кригою.»

— На нас говоритимуть — це ті самі вбивці, - прошепотів Фіндекано, — і будуть праві.

— Від того, що ми будемо побиватись, нікому не стане краще! — вигукнув Айканаро, — я йтиму вперед!

— Я пропоную, — сказав Фінарато, — на час походу віддати всю владу в одні руки. Князь Нолофінве, як найстарший, буде керувати рушенням. Хоч і говорять, що добра порада — справі не завада, але, мені здається, що князь Феанаро зовсім не хотів слухати нічиїх порад, тому й спалив кораблі за собою. Він звався вождем — у нас теж має бути вождь. Вождь, чиї накази є незаперечними.

— Хто ще підтримує сина Арафінве? — спитав Нолофінве стиха.

— Всі, - першим мовив Туракано, — звісно всі. Якщо Фінарато говорить від імені Nelya Nosse…

— Від всього Третього Дому, — уточнив Інголемо, — і ми, і спокревені, слухатимемося князя Нолофінве, як батька.

— Гаразд, — сказав князь Аttea Nosse, — тоді кличте сурмачів, нехай грають збір.

Зібралися всі, і швидко. Над рушенням висіла тяжка затривоженість, мов чорний дим над протилежним берегом. Кораблі вже догоряли, їхні почорнілі остови з гучним тріском, далеко чутним по тихій воді, розсипалися, вистрілюючи снопами іскор. Багряні накидки все ще майоріли між деревами, але видно було, що Феанаро відводить своє військо з обозом геть від побережжя, вглиб лісу.

— Нолдор, — сказав князь Нолофінве тим особливим голосом, що віддавався у розумі Ельдар, і давав можливість чути його тим, хто стояв віддалік, — ваші князі вирішили — ми рушаємо вперед.

Фіндекано, котрий стояв поруч з батьком, побачив, що більшість дійсно рада такому рішенню. Ельдар мали час подумати і прийшли до того самого рішення, що і їхні cano — йти вперед більш небезпечно, зате менше сорому.

— Ми йдемо, — говорив князь рівно, — обхідним шляхом через пролив Гелькараске. Його скуто кригою, тож пройти там можливо, принаймні про це говорили ті нечисленні мореплавці, які наважувались обстежувати Північ. Під час походу волею княжої ради я очолюю рушення, і рішення приймаю одноосібно. Наказую передивитись вантаж, зоставити все зайве, навіть дороге серцю. З їжі брати лише дорожній хліб, сушені фрукти і трохи зерна для коней. Забороняю залишати зброю, плащі та шатра — в проливі панує холод, а за проливом панує ворог. Те саме стосується й начиння похідних кузень. Що можна — вантажте на коней, верхи не поїде ніхто, на кризі це небезпечно. Фіндекано, твій загін іде зараз вирізати з хмизу жердини, якими передові будуть промацувати шлях. Я сказав!

— Haran nin[121]! — вигукнув хтось, і гомін покотився рушенням, — слава нашому вождю!

Нолофінве обдивився прибадьорених Ельдар, котрі повірили, що їхній крижаний князь проведе їх по снігам та кризі цілими та неушкодженими, всміхнувся сумовито і мовив:

— А останній мій наказ буде — не звати мене вождем.

***

— Підіймайтеся, Нолдор! Підіймайтеся!

Фіндекано ходив поміж своїми воїнами, розштурхуючи поснулих. Короткий відпочинок закінчився. Відпочивати довго не можна було — тут сон швидко міг перейти в погибель.

— Шикування, Ельдар! Вставайте, лучники, рушаємо!

— О, ще хоч мить спокою, — простогнав хтось з-під снігу. Хтось знайомий. Ну, певне… Давній приятель Алмареа, родич, напарник по дитячій втечі за море, чудовий майстер по каменю та будівничий, найкращий лучник Другого Дому опісля самого Фіндекано, а нині — просто змучений Ельда…

— Вставай, Алмареа… Вставай, бо виспишся в Мандосі! Як думаєш, де Суддя відведе тобі місце для відпочинку?

— О, ти нагадав мені про це, і я відповідаю — не дочекається…

Алмареа, відомий насмішник, ледве зводиться з-під кучугури. Вони сплять не в шатрах, шатра — то для жінок та дітей, воїни загортаються в плащі, зіткані руками милих та матерів. Вони поки що тримають тепло, ці плащі, але студений вітер свище проливом, недобрий вітер, сповнений давнього зла.

— Вставай, Мірімоне! — прийнявся вже Алмареа будити свого брата, — вставай, ледацюго! Що тобі сниться — мамині тістечка?

— О, всього лишень філіжанка гарячого quenilas, — промовила сусідня кучугура, — але ти вже розбудив мене, нерозумний Нолдо, і я не встиг її допити.

Фіндекано подався далі, підіймаючи, сварячи, умовляючи… Хвала Богам, його воїни трималися… Ще трималися. На жартах, на насмішках, на гордості… А ось Аракано, котрий вів юних, щоразу не міг добудитися двох, а чи трьох. В застиглих очах покинутих hrоа поволі леденіла крига. Тіла завалювали снігом, і молодший Нолофінвіон, зриваючи голос, кричав команду на шикування…

Не витримували коні, напіврозумні тварини лягали на сніг, і відмовлялися підійматися. Моретінде ще йшов, як і Рогаллор, білий кінь Нолофінве, але коней похід втрачав багато, а отже вантаж лягав на плечі піших.

Не було можливості розікласти вогнище, випити гарячого напою. Вино видавали по ковтку з баклаг, які відігрівали на грудях і пускали в кругову Ковток, лише ковток — всі знали, той, хто вип’є більше, ризикує заснути на ходу, а того, хто упав чи відстав часто не можна було помітити одразу через майже постійну віхолу.

— Шикуйсь, Нолдор… Всі?

Кожен мав місце в шику, кожен мусив подивитись на сусіда… Чи не зостався хтось під білим заметом?

— Всі, cano!

— За мною… Рушай!

Нині легше, нині шлях торують юнаки з Третього Дому. Десь там і Фінарато промацує жердиною сніг, пробує на міцність лід. Кільканадцять Ельдар вже загинуло, випробовуючи дорогу. Тому перші весь