Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

репутації залежало на тому, щоб його наздогнати. Я мчав залізницею як день, так ніч, і проминув його; а потім і він проминув мене. Часом він на який день мене випереджав, часом я його. Від волоцюг курсом на схід я вряди-часи мав чутку про нього, коли пін вів перед; від них же я довідався, що він зацікавився Джеком-Моряком і розпитував за мене.

З нас, я певен, вийшла б чудова пара, були б ми стрілися, та цього так і не сталось. Я вів перед через усю Манітобу, зате в Альберті він мене випередив, а в кінці одної дільниці, одразу на схід за перевалом Кікінг-Горс я почув, ніби його бачено минулої ночі між Кікінг-Горсом і Роджерс-Пасом. Ті відомості дійшли до мене в досить-таки незвичний спосіб. Цілу ніч я їхав у «пульмані з бічними дверима» і, мало не задубівши з холоду, вибрався поблизу дільниці жебрати харч. Сунув морозяний туман, і я «підчалився» до кочегарів у паровозному депо. Ті наділили мене недоїдками від свого снідання, а на додачу дали ще мало не цілу кварту божественної «Яви» (себто кави). Я розігрів її і тільки-но сів їсти, як над’їхав товарняк із заходу. Бачу: відсунулись бічні двері і звідти виліз дорожній хлопака. Він закульгав до мене крізь потік туману. Бідолаха аж цубом став з холоду, губи йому посиніли. Я розділився з ним «Явою» та харчем, розпитав про Джека-Бом-Брамселя, а відтак і про нього самого. Як на те хлопака виявився земляком, з мого рідного Окленда, штат Каліфорнія, і належав до прославної «Гоп-галайстри», що я з нею зрідка накладав. За півгодини ми похапцем побалакали і переїли все, а потім мій товарняк рушив і я поїхав на захід слідами Джека-Бом-Брамселя.

Між двома перевалами я застряг, два дні провів надголодь, а на третій пройшов пішки одинадцять миль, поки розідбав хоч якого харчу, та все ж, однак, спромігся випередити Джека-Бом-Брамселя понад річкою Фрейзер у Британській Колумбії. Я тоді їхав «пасажирняками» і надолужував час; та він десь теж мав ними їхати і мав більше паю чи хисту, ніж я, бо до Мішна дістався передніше мене.

Ну, а Мішн — це вузлова станція сорок миль на схід від Ванкувера. Від неї можна їхати й на південь через Вашингтон та Орегон Північною Тихоокеанською. Я прикидав і так і сяк, куди схоче податися Джек-Бом-Брамсель, бо гадав, що їду попереду нього. Щодо мене, то я простав усе на захід, до Ванкувера. Я пішов до водокачки, щоб лишити про це звістку, і побачив там свіжонадряпане, датоване тим самісіньким днем псевдо Джека-Бом-Брамселя. Я поквапився до Ванкувера. Та він уже виїхав. Одразу ж сів на корабель і помчав далі на захід, шукаючи пригод по цілім світі. Далебі, Джеку-Бом-Брамселю, ти був щирим бурлакою і братом тобі «вітер, волоцюга на весь світ». Віддаю тобі чолом. Ти таки був справжнім хлопакою, кат тебе не взяв. За тиждень я теж піднявся на судно — пароплав «Уматіла», на якому простим матросом відробив переїзд до Сан-Франціско. Джек-Бом-Брамсель і Джек-Моряк — танана! От якби ми були стрілися!

Водокачки — це волоцюжні довідники. Не з марного нічев’я карбує братва свої псевда, маршрути й дати. Часто, дуже часто здибав я гобо, що притьмом допитувались, чи не бачив я де того й того «шугая» чи його псевда. І не раз міг я повідомити про псевдо зі свіжою датою, про водокачку й маршрут того волоцюги. І гобо, якому я передавав ці відомості, не гаючись, кидався нагінці за своїм товаришем. Траплялись мені волоцюги, що, вганяючи за товаришем, перетяли весь континент в один бік, тоді в другий і все ще були в гонитві.

«Псевда» — це прізвиська, що волоцюги самі собі прибирають або що накине їм товариство. Джо Полохун, наприклад, був несмілкий, і так йому й приклали товариші. Жоден гобо з почуттям самоповаги не вибрав би собі такого псевда, як Голозад. Мало кому з гобо до душі згадувати своє ганебне минуле, коли ще він був працював, тому псевда, основані на ремеслі, дуже рідкісні, хоч я й пригадую такі, як Чорняк-Ливар, Рудий Маляр, Чі-Слюсар, Казаняр, Салага, Друкар. «Чі», до речі, на жаргоні значить Чікаго.

Полюбляють гобо давати собі назвиська за місцевостями, звідки вони родом, як-от: Томі-Нью-Йорк, Зух-

Пасіфік, Ковалик-Бафело, Тім-Кантон, Джек-Пітсбург, Лискун-Сіракузи, Мікі-Троя, К. Л. Біл, Джімі-Конектікат. Був ще такий: «Джім-Грім з Вінегар-Гіла, робити не змусить і чортова сила». Лискун — то завжди негр, мабуть, за сяйво на виду. Лискун-Техас або Лискун-Толедо виказують як расу, так і місце вродин.

З-поміж прізвиськ, що розголошували своє походження, пригадую такі: Лискунець-Фріско, Ірландець-Нью-Йорк, Француз-Мічіган, Джек-Англієць, Пацан-Кокні та Голландець-Мілвокі. Решта, як виглядає, прибирають собі псевда почасти від природженого кольору, як то Білявка-Чі, Рудько-Нью-Джерсі, Чорниш-Бостон, Русявка-Сієтл, Жовтий Дік і Жовтопузько — останній був креол з Міссісіпі, і псевдо це, боюся, накинуто йому силоміць.

Щирий Техас, Джо-Вдаха, Бухало-Конорс, Бурмило, Чорнявка-Торнадо та Лабза-Маккол поперехрещувалися з більшою вигадливістю. Інші, вбогіші на фантазію, носять імена за своїми фізичними прикметами, як-от: Худорба-Ванкувер, Детройт-Куцак, Огайо-Бамбула, Джек Довгов'язий, Джім-Здоровань, Джо-Малюк, Блимкало-Нью-Йорк, Чі-Носяра, та Бен-Ламана-Спина.

В окрему групу вирізняються дорожні хлопаки, чиї псевда виграють нескінченною розмаїтістю: Хверт-Хлопака, Сліпий Хлопака, Коротай-Хлоп, Святий Хлопака, Кажан-Хлопака, Хлоп Моторний, Кухар-Хлоп, Айова-Хлоп, Штанатий Хлопака, Хлоп-Оратель (це котрий умів розписати, як та що), Губатий Хлопака (йому нахаби не бракувало, будьте певні).

На водокачці в Сан-Маршіалі, штат Нью-Мехіко, років десять тому красувалась така гобівська програмка:

1. Головний волочак — гаразд.

2. Бики — нічого.

3. Депо годиться кимарити.

4. Поїзди на північ не годяться.

5. Приватки не годяться.

6. Ресторани годяться лиш кухарям.

7. Вокзал годиться лиш для нічної роботи.

Пункт перший знаймує, що головна вулиця сприятлива на жебрання грошей; пункт другий — що поліція не докучає волоцюгам; пункт третій — що в депо можна переспати. Пункт четвертий, однак, двозначний. Поїздами на північ або погано їхати, або погано в них жебрати. Пункт п’ятий означає, що по домівках не нажебраєшся, а пункт шостий — що з-поміж волоцюг лише колишні кухарі можуть розживитись на харч у ресторанах. З пунктом сьомим не все ясно. Я не врозумію, чи то на вокзалі добре вночі жебрати будь-якому гобо, чи тільки гобо-кухарям, а чи кожен гобо, кухар або ні, може підмогти вночі кухарям на вокзалі і тим заробити собі чогось поїсти.

Та повернімось до наших гобо, що виринають із ночі. Пригадую одного волоцюгу, з котрим я спіткався в Каліфорнії. Він був швед, але мешкав так довго в Сполучених Штатах,