Читати книгу - "Жорстоке небо"

і додала голосніше: — Все, мені вже час. Зателефоную під обід. Малого заберу ввечері.

Вона чмокнула Артема в щічку, щось прошепотіла на вухо, підхопила Даню на руки і, ковтаючи сльози й думаючи, що ненавидить себе саму, задріботіла сходами до виходу. Гена зачинив двері й хвилину стовбичив посеред коридора, задерши руку з кліткою і підозріло роздивляючись хом’яків. Клітка тремтіла і гойдалась у нетвердій руці. Гризуни з не меншою недовірою витріщалися на нього. Нищівний запах у подиху людини нічого доброго джунгарикам не віщував.

25

14 лютого 2013, 10:49 (UTC +2) Серійний завод «Авіант», Київ

Після розмови з Гараганом Захаровича довго теліпало. Ельдар Юліанович не кричав, не перебивав Реву, обмежившись коротким «Я зрозумів» наприкінці розмови, але саме мовчанка найбільше лякала й насторожувала. Анатолій Захарович не знав, що чекати від людини, яка збудувала свою фінансову імперію за допомогою далеких від економічних методів: два десятки років назад найімовірнішим варіантом завершення незадовільних з точки зору Ельдара Гарагана переговорів був розстріл опонента, нерідко просто за столом переговорів. Рева запевнив олігарха, що хвилюватись немає про що: він контролює ситуацію, хоч розумів, що Гарагана це не переконало.

Щоб хоч якось заглушити стугін у наполоханій голові, Рева ввімкнув телевізор. Якщо раніше він не міг знайти французькі чи франкомовні канали, то тепер вони, наче навмисне, впадали в око. Після кількох натисків на кнопку перемикання каналів на екрані виник «La Chaîne Info», кабельний канал новин. Картинку показували таку ж, як і на «CNBC», тож Анатолій збирався перемикатись далі, коли його увагу привернула фраза, що повільно сунула справа наліво внизу екрана: «Cinquante Français sont morts dans un l’accident de l’avion ukrainien ce soir. BEA demande l’inspection d’un permis qui a été délivré à l’EASA»[66].

Анатолій Рева не зрозумів ні слова, а тому міг би проігнорувати текстовий рядок, якби не слова «BEA» та «EASA». Обидва йому страшенно не сподобались. Якщо до справи долучиться Європейська агенція авіаційної безпеки, їхньому контракту гайки. Анатолій Захарович узяв до рук чашку прохололої кави, за сьогодні вже шосту. Відпив ковток, тішачись, що гіркий напій нарешті перебив кислуватий присмак жовчі й блювотиння, але з прикрістю розуміючи, що не може позбутись відчуття падіння в прірву. У потилиці й десь глибоко під скронями, пульсуючи, розростались клубки холодного болю. У сусідній кімнаті розривались телефони: газетярі наввипередки намагались дотелефонуватись до президента ДП «Аронов», щоб вихопити коментар з приводу катастрофи найновішого лайнера.

На столі тихо пискнув внутрішній телефон. Рева натиснув кнопку для з’єднання його із секретаркою.

— Анатолію Захаровичу, до вас Григорій Макарович, — долинуло з динаміка.

— Нехай заходить, — і перед тим як секретарка відімкнулась, спитав: — Що там із журналюгами?

— Нервують. Спроваджую всіх на прес-конференцію.

— Добре.

Рева потягнувся до пульта і вимкнув звук у телевізорі. Зображення не прибирав. Він призначив початок власної прес-конференції на 13:00, через годину після прес-конференції Жана-Робера Ґуеріна, щоб мати змогу скоригувати власний виступ залежно від того, що наплете француз.

Двері кабінету розчинилися, у проході з’явився причесаний і вмитий Авер’янов, який стримано посміхався. Зважаючи на те, що запропонована Гришею кандидатка на членство у міжнародній слідчій групі на півгодинну нараду не з’явилася, Анатолій Захарович вважав усмішку, м’яко кажучи, недоречною. Підсвічене півмісяцем пухких губ округле обличчя й дбайливо викладені кучері кольору курчачого пуху розлютили його. Невитравлювані думки про останню розмову з Ґуеріном також не сприяли відновленню душевної рівноваги.

«Чого вишкіряєшся, імбецил чортів?!»

— Де твоя Столяр? — рявкнув Рева, стискаючи кулаки. — Літак уже двадцять хвилин чекає в Гостомелі, а вона…

— Зачекай зі Столяр, — посерйознішавши, перебив Авер’янов. — Дем’ян приїхав з Парижа.

Він увійшов до просторого президентського кабінету, і лише тоді Захарович помітив, що за першим віце-президентом стоїть Дем’ян Шафін. Останній був міцним, середнього зросту, з високим лобом, звуженим до підборіддя обличчям, рідким рудуватим волоссям, із по-боксерськи короткою шиєю і прищуленими вухами. Шафін спершу заглянув до кабінету, окинув його швидким поглядом (наче боявся засідки) і лише тоді зайшов. Широкими кроками подолав відстань до столу, за яким сидів Рева, і простягнув руку для привітання. Його очі нагадували шматки піщаника з вкрапленнями жовтого, коричневого і сіро-синього кольорів. Зіниці безперестанку бігали, не фіксуючись довго на жодному предметі. Дем’ян виглядав значно молодшим за свої сорок із лишком років і однозначно не справляв враження людини, якій варто довіряти. Хоча — Рева мусив це визнати — за весь час роботи Шафін жодного разу його не підвів.

— Сідайте, — запросив Анатолій Захарович, потискаючи простягнуту правицю.

Авер’янов і Шафін опустилися в крісла по різні боки стола переговорів.

— Розказуй, — Рева тицьнув пальцем, який через каву тремтів ще більше, ніж від алкоголю, на Шафіна.

Дем’ян зиркнув на Григорія, витиснув невиразну посмішку і сказав:

— Усе добре, Анатолію Захаровичу.

— Що добре? — цвіркнув Рева, опустивши погляд у філіжанку з кавою. Він уявив, як, підірвавшись, дотягується до Шафіна і засаджує чашку разом із потрощеними зубами йому в горлянку.

Зачувши бурю, Дем’ян додумався прибрати посмішку.

— Запевняю вас, — якомога серйозніше мовив Шафін, — у Франції зараз усе гаразд.

«Усе гаразд із чим?!» — ледь не закричав Захарович. Стримався. Напруження виснажувало, Рева це чудово розумів. Крім того, він збагнув: якщо Авер’янов і Шафін не мають наміру розказувати, інформацію з них не витягнеш. Він не хотів грати за їхніми правилами, а тому погамував напад гніву й удавано спокійно відкинувся на спинку крісла.

— Що ти робив у Парижі? — ліниво, майже байдуже поцікавився Рева, спостерігаючи за Дем’яном. Краєм ока він помітив, як тривожно заворушився Авер’янов.

— Отримавши звістку про катастрофу, Григорій заїхав до мене, — пояснював Шафін, — ми обговорили ситуацію і вирішили, що комусь потрібно негайно вирушити до Парижа, на місце катастрофи, щоб мати можливість безпосередньо впливати на… — Дем’ян змахнув рукою і клацнув у повітрі пальцями, показуючи, що не може знайти потрібне слово, — на непередбачені обставини, що могли б позначитись на розслідуванні аварії.

Авер’янов дивився на Шафіна і кивав. З уст Анатолія Реви так і рвалося запитання, хто їм надав повноваження приймати такі рішення. Дем’ян правив далі:

— Тобто, якби раптом виникли обставини, котрі за умов незалежного розслідування завдали б шкоди нашому концерну, на місці катастрофи мав бути хтось, хто нейтралізував би ці обставини ще в зародку. Ми ж не знали, що насправді сталося в аеропорту Париж-Північ, і тому