Читати книгу - "Сезон гроз"

перш ніж встиг закричати. На поверхні з’явилася кров.

— Жиритва! — відьми́н вказав на хвилю і темну фігуру, що віддалялася. — На відміну від змій, справжня.

— Ненавиджу гадюк… — захлипав скулений біля борту Кевенард ван Вліт. — Ненавиджу змій…

— Ніяких змій немає. І не було. Це ілюзія.

Матроси кричали, протирали очі. Змії зникли. Як з палуби, так і з берега. Не було навіть сліду змій.

— Що це… — ледь вимовив Петру Коббін, цокотячи зубами. — Що це було?

— Ілюзія, — повторив Геральт. — Агуара добралася до нас.

— Що-що?

— Лисиця. Створює ілюзії, щоб добратися до нас. Саме думаю, відколи. Буря була, ймовірно, справжня. Але рукавів було два, капітан правильно побачив. Агуара сховала один з рукавів під ілюзією і сфальшувала показник бусолі. А потім створила ілюзію змій.

— Відьмацькі байки! — пирснув Фиш. — Ельфівські повір’я. Забобони! Можна повірити, що якийсь там лис на таке здатен? Сховати рукав, ошукати бусолю? Показати зміїв там, де їх нема? Нісенітниці! Я вам кажу, ще це ті води! Нас отруїли випари, ядовиті болотяні гази й міазми! От тому і всі ті чари-мари…

— Це ілюзії, створені агуарою.

— Ти нас за дурнів маєш? — крикнув Коббін. — Ілюзії? Які ілюзії? Та ж то були найсправжніші змії! Всі бачили, ні? Сичання чули? Я навіть сморід їхній чув!

— Це була ілюзія. Змії були несправжні.

«Пророк» знову зачепив вантами об звисаючі галузки.

— Це мана, так? — сказав один з матросів, витягаючи руку. — Примара? Та змія несправжня?

— Ні! Стій!

Звисаюча зі стовбура велетенська арієта засичала так, що аж кров в жилах застигла, і блискавично вдарила, втоплюючи жало у шиї матроса, раз, тоді ще раз. Матрос розпачливо крикнув, заточився, впав, затремтів у дрощах, ритмічно б’ючись потилицею об палубу. На його губи виступила піна, з очей почала сочитися кров. Доки встигли до нього добігти, вже був неживий.

Відьми́н накрив тіло полотном.

— До всіх чортів, люди, — сказав, — будьте обережними! Не все тут є примарою!

— Бережись! — вереснув матрос з носа. — Бережиииииись! Перед нами вир! Вир!

Стариця знову розділилася. Лівий рукав, куди їх несла течія, бурхливо кипів у вирі. Вируюче коло було спінене, як суп в казані. У вирі оберталися, з’являючись і зникаючи, колоди й галуззя, навіть ціле дерево з крислатою кроною. Матрос зі свинчаткою втік з носа, інші продовжували верещати. Пудлорак стояв спокійно. Закрутив стерновим колесом, скерував шлюп у правий спокійний рукав.

— Уфф, — обтер чоло. — Вчасно. Зле було б нам, якби нас цей вир втягнув. Ой і покрутило б нами!

— Вири! — крикнув Коббін. — Жиритви! Алігатори! П’явки! Не потрібно ніяких ілюзій, ці багна аж рояться всяким страховинням, зміями, всяким отруйним паскудством. Зле, зле, що ми сюди заблукали. Тут без ліку…

— Кораблів пропало, — закінчив, показуючи, Аддаріо Бах. — А це, видно, чистісінька правда.

На правому березі з’явився перегнилий і потрощений, занурений по борти, оброслий водяним зіллям, обплетений лозами і мохом, застряглий в болоті остов корабля. Вони спостерігали за ним, коли несений слабкою течією «Пророк» пропливав мимо нього.

Пудлорак штовхнув Геральта ліктем.

— Пане відьми́не, — тихо сказав. — Бусоля далі божеволіє. Як вірити стрілці, то ми змінили курс на південний. Якщо це знову не лисяча мана, то недобре. Тих боліт ніхто до кінця не вивчив, але відомо, що вони тягнуться на південь від фарватеру. Так що нас несе в сам центр багнища.

— Але ж ми дрейфуємо, — зауважив Аддаріо Бах. — Вітру немає, несе нас течія. А течія означає сполучення з річкою, з головним річищем Понтару…

— Не обов’язково, — покрутив головою Геральт. — Я про ці річища чув. Вони мають змінний характер напряму течії. Залежно від того, чи це приплив, чи відплив. І не забувайте про агуару. Це теж може бути ілюзією.

Береги далі густо поростали кипарисниками, з’явилися товсті, цибулясто розрослі знизу болотяні рослини. Багато дерев було всохлими, мертвими. З їх трухлявих стовбурів та галузок звисали завіси густого павутиння, срібно поблискуючи на сонці. На галузках чатували чаплі, що нерухомими очима спостерігали за пропливаючим «Пророком».

Матрос з носу крикнув.

Цього разу її побачили всі. Вона знову стояла на звішеному над водою стовбурі, виструнчена й нерухома. Пудлорак без підганянь наліг на румпель, скерував шлюп під лівий берег. А лисиця раптом задзявкотіла, голосно й пронизливо. Дзявкнула знову, коли «Пророк» пропливав мимо.

По стовбурі пробіг і сховався в хащах великий лис.

* * *

— Це було попередження, — сказав відьми́н, коли на палубі втихло замішання. — Попередження й погроза. А швидше вимога.

— Щоб ми звільнили дівчинку, — спокійно докінчив Аддаріо Бах. — Ясно. Але ми не можемо її звільнити. Вона мертва.

Кевенард ван Вліт зойкнув, вхопившись за скроні. Мокрий, брудний і переляканий, вже не нагадував того купця, якому вистачило маєтку на власний корабель. Більше був схожим на злодійчука, пійманого за крадіжкою слив.

— Що робити? — заячав. — Що робити?

— Я знаю, — раптом заявив Явіл Фиш. — Прив’яжемо мертву дівку до бочки і за борт її. Лисиця затримається, щоб оплакати щеня. А ми виграємо час.

— Соромтеся, пане Фиш, — голос шкіряника раптом пожорсткішав. — Не годиться так поводитися з тілом. Це не по-людськи.

— А хіба ж то людина була? Ельфиця, та ще й напівзвір. Я вам кажу, що з тою бочкою була добра думка.

— Така думка, — промовив Аддаріо Бах, розтягуючи слова, — могла спасти на думку лише повному ідіотові. І погубила б нас усіх. Якщо віксена зрозуміє, що ми вбили дівчинку, нам кінець.

— Це не ми те щеня забили, — втрутився Петру Коббін, перш ніж пурпуровий зі злості Фиш встиг зреагувати. — Не ми! Це Парлагі. А ми чисті.

— Слушно, — підтвердив Фиш, звертаючись не до ван Вліта і відьми́на, а до Пудлорака й матросів. — Винен Парлагі. Хай лисиця мститься йому. Посадимо його в човен разом з трупиком і нехай дрейфує. А ми тим часом…

Коббін і кілька матросів зустріли пропозицію схвальним криком, але Пудлорак відразу ж їх осадив.

— Я цього не дозволю, — сказав.

— Я теж. — Кевенард ван Вліт зблід. — Пан Парлагі, може, і завинив, може, й правда, що його вчинок заслуговує на покарання. Але покинути, видати на