Читати книгу - "Сезон гроз"

смерть? Що ні, то ні.

— Його смерть або наша! — вереснув Фиш. — Бо що нам робити? Відьми́не! Оборониш нас, коли лисиця ввірветься на борт?

— Обороню.

Запанувала тиша.

«Пророк Лобода» дрейфував вздовж смердючої, повної бульбашок води, тягнучи за собою пасма водоростів. З гілок за ними спостерігали чаплі й пелікани.

* * *

Матрос з носу попередив їх криком. А через мить кричали всі. Дивлячись на перегнилий, оброслий лозами і зіллям остов корабля. Той сам, який бачили годину тому.

— Плаваємо по колу, — констатував краснолюд. — Це петля. Лисиця піймала нас у пастку. В нас є тільки один вихід. — Геральт вказав на лівий рукав і вир, що кипів у ньому. — Переплисти через це.

— Через цей гейзер? — вереснув Фиш. — Ти зовсім здурів? Нас розірве.

— Розірве, — підтвердив Пудлорак. — Або виверне. Або викине на багна, закінчимо, як той розбитий корабель. Подивися, як там деревами крутить. Видно, що вир дуже сильний.

— От-от. Видно. Бо це, мабуть, ілюзія.. Думаю, що це чергова ілюзія агуари.

— Невже? Ти відьмак, а не можеш розпізнати?

— Слабшу я б розпізнав. А ці надзвичайно сильні. Але здається мені…

— Здається. А якщо ти помиляєшся?

— Однаково виходу нема, — буркнув Пудлорак. — Або через вир, або плаваємо по колу…

— До смерті, — продовжив Аддаріо Бах. — І то до засраної.

* * *

Дерево, що крутилося у вирі, раз у раз виставляло з води гілля, наче розчепірені руки утопленика. Вир кипів, обертався і прискав піною. «Пророк» затремтів і раптом поплив, затягуваний у вихор. Дерево, кручене виром, з гуркотом вдарило об борт, бризнула піна. Шлюп почав гойдатися і обертатися, чим далі, тим швидше.

Всі кричали, хто як міг.

І раптом все стихло. Вода заспокоїлася, вигладилася, мов люстро. «Пророк Лобода» повільно дрейфував серед оброслих баговинням берегів.

— Ти мав рацію, Геральте! — відкашлявся Аддаріо Бах. — Все-таки це була ілюзія.

Пудлорак довго дивився на відьми́на. Мовчав. Врешті зняв шапку. Як виявилося, маківку мав лису.

— Я завербувався до річкового флоту, — прохрипів врешті, — бо жінка просила. На річці, казала, безпечніше. Безпечніше, ніж на морі. Не буде так переживати, казала, як я відпливатиму.

Знову надягнув шапку, похитав головою, міцніше вхопив румпель стерна.

— Вже по всьому? — застогнав з-під кокпіту Кевенаод ван Вліт. — Ми вже в безпеці?

На це питання ніхто не відповів.

* * *

Вода була густою від водоростей і ряски. Серед березового лісу почали рішуче переважати кипарисники, з багна і прибережних мілин густо стирчали їх пневматофори, повітряні корені, деякі майже у сажень висотою. На острівцях із зілля вигрівалися черепахи. Рахкали жаби.

Цього разу вони почули її раніше, ніж побачили. Голосне, різке дзявкання, як скандована погроза чи попередження. Вона з’явилася на березі у лисячій подобі, на зваленому всохлому стовбурі. Дзявкала, високо задираючи голову. Геральт відчув у її голосі дивні ноти, зрозумів, що, крім погроз, там був ще й наказ. Але наказувала вона не їм.

Вода під стовбуром раптом спінилася, з неї випірнуло потворне створіння, величезне, все покрите зелено-коричневим узором краплеподібної луски. Забулькало, захлюпало, покірне наказові лисиці попливло, збурюючи воду, просто на «Пророка»

— Це теж… — ковтнув слину Аддаріо Бах. — Це теж ілюзія..

— Наче ні, — заперечив Геральт. — Це водяник[37]! — крикнув до Пудлорака й матросів. — Вона зачарувала і нацькувала на нас водяника. Багри! Хапайтеся за багри!

Водяник випірнув з-під корабля, вони побачили плоску, зарослу водоростями голову, витрішкуваті риб’ячі очі, конічні зуби у великій пащі. Потвора шалено вдарилася об борт, раз, вдруге, аж весь «Пророк» затремтів. Коли вони надбігли з баграми, водяник втік, пірнув, щоб за мить з плюскотом виринути за кормою, відразу ж біля стернового пера. Яке вхопив зубами і рвонув, аж затріщало.

— Обірве стерно! — репетував Пудлорак, намагаючись дзюгнути потвору багром. — Обірветься! Хапайте фал, піднімайте перо! Відженіть проклятого від стерна!

Водяник кусав і шарпав стерно, ігноруючи крики і штовхання буграми. Перо зламалося, в зубах потвори залишився кусень дошки. Чи то вирішивши, що з нього досить, чи тому, що чари лисиці втратили силу, водяник пірнув і щез.

Вони чули, як лисиця дзявкає з берега.

— Що ще? — скрикнув Пудлорак, вимахуючи руками. — Що ще вона з нами зробить? Пане відьми́не!

— Боги… — схлипнув Кевенард ван Вліт. — Простіть, що я у вас не вірив. Простіть, що ми вбили дівчинку! Боги, порятуйте нас!

Раптом вони почули на обличчі повів вітру. Сумно звисаючий досі гафель «Пророка» затріпотів, гік заскрипів.

— Стає просторіше! — крикнув з носу Фиш. — Там, там! Широке плесо, це вже точно ріка! Туди пливи, шкіпере! Туди!

Русло дійсно почало розширюватися, за зеленою стіною очерету замаячило щось схоже на плесо.

— Вдалося! — заволав Коббін. — Га! Ми перемогли! Вибралися з боліт!

— Марка перша! — гукнув матрос зі свинчаткою. — Марка першаааа!

— Стерно на борт! — гаркнув Пудлорак, відштовхнувши стернового і сам виконуючи власний наказ. — Мілинааа!

«Пророк Лобода» повернувся носом в бік наїжаченого пневматофорами рукава.

— Куди! — репетував Фиш. — Що ти робиш? Пливи на плесо! Туди! Туди!

— Не можна! Там відмілина. Засядемо! Допливемо до плеса рукавом, тут глибше.

Вони знову почули дзявкання агуари. Але не побачили її.

Аддаріо Бах шарпнув Геральта за рукав.

Зі східців ахтерпіку з’явився Петру Коббін, тягнучи за комір Парлагі, який ледве тримався на ногах. Матрос, що йшов за ними, ніс загорнуту в плащ дівчинку. Решта четверо стало при ньому, стіною, фронтом до відьми́на. Тримали сокирки, гарпуни, залізні гаки.

— Досить того, мостиві, — прохрипів найвищий. — Ми хочемо жити. Пора нарешті щось зробити.

— Залиште дитину, — процідив Геральт. — Пусти купця, Коббіне.

— Ні, пане, — похитав головою матрос. — Трупик разом з купчиськом кидаємо за борт, це потворицю затримає. За той час встигнемо втекти.

— А ви, — прохрипів другий, — не втручайтеся. Ми проти вас нічого не маєм, але не пробуйте нам перешкоджати. Покалічимо.

Кевенард ван Вліт скорчився біля борту, захлипав, відвертаючи голову. Пудлорак теж відвів розгублений погляд, стиснув губи, видно було, що не гамуватиме бунт власного екіпажу.

— Саме так, правда, — Петру Коббін штовхнув Парлагі. — Купця і здохлу лисицю за борт, це наш єдиний порятунок. Відійди, відьмаку!