Читати книгу - "Вибрані твори"

нового, Павле Михайловичу?

— Райком послав на постійну роботу в села випробуваних комуністів. Наслідки зримі. Сьогодні провадили кущову нараду колгоспів. Настрій бойовий.

— Гаразд, Павле Михайловичу. Колгоспам наша селекційно-дослідна станція кращим зерном допоможе. До тебе меліоратори приїхали?

— Приїхали.

— Ще дров не нарубали? Не взялися за ставки?

— Їхні пориви думаємо на корисніші діла повернути… Що це за Самопал засів у меліоративному товаристві?

— Не турбуйся. Йому вже більше не доведеться палити ставки. Того й подзвонив… Ні, не ворог він, а пронозливий недоук, що випадково попав на відповідальну роботу й почав упиватися адмініструванням та сумнівними прожектами… Серед інтелігенції ми не досить працювали.

— Врахуємо це і в себе.

— Неодмінно. На вчителів зверніть особливу увагу. Як твій комсомольський колектив поживає?

— Герої. Сам молодієш із ними.

— Твоєї старості не помічав. Нових успіхів.

— Служимо народу. Від Йони Чабану привіт.

— І він не спить? Над картою ворожите? Знаю вас. Передай Йоні, що від його кавалерійських наскоків увесь облземвідділ врозтіч кидається. Терористом прозвали. Хай післязавтра приїжджає — уважили йому. Він з головою «Серп і молот» не рідня, що так побивався?

— Майже брат, бо голова созу «Серп і молот» учасник громадянської війни.

Йона в захопленні ледве не танцював по кабінеті.

— Хоча і попадає мені за наскоки, а, гляди, не забувають Чабану. Порадуєм, порадуєм Бондаря. За нього я вже всім бюрократам до печінок добрався. Коли б тільки хороші коні дістаги — таких собі я Іванові Тимофійовичу не вручу…

Передсвітанок уже сіяв росу, і відгомін невсипучої води висів у співучому чистому повітрі.

— До побачення, Йоно.

— Ремний сенатос, фрате 9.

— Салут Іляні 10.

— Спасибі.

Новий ранок розкрилювався над прояснілою картою міста.

XXXІІ

На дерева і трави випала роса. Згасаючи, червоний вогник погойдує лісові тіні, вихоплює з темряви два сплетені стрункі дубки, освітлює задумане обличчя парубка, що простягнувся на траві обличчям до багаття.

Спокійно в обважнілій вогкій діброві. Біля прогалини коротко заспівав молодий соловей, нагадуючи, що вже десь босими ногами йде туманна осінь і час літу збиратись в далеку путь.

Не спиться парубкові.

Рясно обсіли думки, як восени птиця горобину. Одна перед одною вихоплюються, непокоять розбуджене серце, і ладу не знайдеш у їхній тискотні. Підкинув хмизу, і роз'ятрене, затягнене сизою плівкою вогненне око, невдоволено потріскуючи, охопило димком тонкий сухостій, потемніло…

Учора він знову бачив Югину. І чув, що позаду, на прогалині, мов тінь, стоїть Марта з дитиною, і ніяк не міг відмахнутися від неї — затьмарить іншим образом, а вона через хвилину дасть знати про себе…

Еге ж, учора вузькою дорогою поміж високими стернями він їхав до вітряка.

Назустріч, з клуночками на плечах, ішли з мливом чоловіки, жінки.

— Пізно, парубче, їдеш. Підвіз би мене, — обминає підводу з пошивкою на плечах тітка Дарка, сухорлява вдовиця з запалими щоками та на диво молодими темними очима.

— Коли б знаття, що ви тут, раніше б приїхав.

З-під крил вітряка птицями звивався вітер і могутніми помахами шугав угорі. Грали снасті, м'яко постукував камінь в розпаренім зерні, дрібно стугонів невсипущий кіш.

Завізно у вітряку. На мішках сидять люди, попихкують цигарками; білий з ніг до голови, бородатий мірошник перетирає пальцями гаряче борошно.

— Наче петлює, — задоволене говорить сам до себе і кричить угору: — Югино, засипай!

Біля коша дівчина, стискаючи в зубах зав'язку, підносить поперед себе чималий клунок. Швидко підвівся по драбині вгору, легко вихопив з її рук мішок, і зерно вдарило в покаті дерев'яні стіни: шшивч.

— Перелякали ж мене! — розгублено подивилась, засміялась Югина і збігла до скрині вигрібати борошно.

Згори бачив її нахилену голову, пругкий стан, русу косу, що впала навскіс на плече.

— Скажете ж, коли вийде моє, — довірливими очима глянула на нього, і здригнулись куточки вуст у легкій, напівдитячій усмішці.

«І таку дівчину хватило совісті обдурити. — Глухе обурення охопило його. — Е, Грицю, коли ти тепер її так легко поміняв на іншу, що далі буде?»

Спахнуло багаття, і тіні заворушились, кинулись осторонь; наче наблизились обважнілі дуби, спокійні, величні, як сама осінь.

«Чого ж я тільки й думаю про неї? Невже люблю тебе, дівчино?» Підводиться з землі і, прислухаючись, як тривожиться серце в грудях, йде на узлісся.

Між деревами виснуть великі вистояні зорі, усе небо наближається до нього, пливуть по голубому плесу назустріч одне одному Орел і Лебідь, а гостра Стріла між ними то спахне, то згасне розвоєним пером.

Все ближче підпливає до нього небо, так шедро пахне узлісся туманом і осінню. Далеко-далеко у полі спахнув і згас вогник. Невже згас? Ні. Ось він знову червоною жоржиною блиснув і наче вбік подався. Згас і знову розквітнув. Хтось із ночліжан запалив той вогник; тремтить він у чистому полі поміж стернями, наче далека надія. І хлопець бачить, як од вогника відділяється дівоча постать, легко, наче не торкаючись землі, прямує до діброви, зникає в тумані, і знову виринає, осміхнена, з ямками на щоках, з трьома веселими іскорками в кожному оці.

«Югино!»

І раптом Дмитро, як у півсні, чує, що непокірна і владна сила охоплює все його тіло, стрімко зносить якісь останні перепони, і він не може зупинити її, як не може дощана загата перепинити повінь.

Не чуючи під ногами кущів, він прямує узліссям до зрубу, не спускає очей з мерехтливого кущика далекого вогню.

«Еге ж, дівчино, не розминутись з тобою, — самі шепочуть уста, шорсткі і пересохлі. — Не розминутись».

Обтяжений упертістю і тою шаленою силою, що спиняє подих і серце, він ще робить останнє зусилля опанувати себе, але вже ясно відчуває, розуміє, що не може перебороти рішучого і важкого чуття,

* * *

Після тої незабутньої ночі усе навколишнє відійшло од нього. Обважнілий і тривожний, з кожною годиною міцніше чув, як його тягне піти прямо до Бондарівни.

Ні, він не стане поперек дороги своєму другові! Та й хіба не видно, що дівчина любить Григорія. А другий голос впевнено твердив: «Підеш. Тепер маєш право».

У свята нікуди не виходив, лежав горілиць в саду або намагався читати книгу і з незадоволенням ловив на собі допитливі, неспокійні погляди матері. Одним порухом брів, стиснутими губами давав розуміти, щоб його ні про що не питала, і вона мовчала, задумана, запечалена.

В неділю прибіг Варивон, і хата враз ожила, загула, наче в неї весілля увалилось.

— Чи живі, чи здорові? Тітко Докіє, чого це Дмитро як сич нагогошився? На дощ може? Ох, і треба дощу! Хмурся, хмурся, Дмитре, може що й