було тому причиною. Бачу, панянко, лице твоє раптом зблідло. Я не мав наміру бентежити тебе цією розмовою, хотів лише задовольнити трохи твою цікавість і розкрити перед твоїм допитливим розумом те, як ми самі, ті, хто пожив на світі, дивимося на все те. Я певен, що колись і перед тобою усе постане в такому ж світлі. Проте мені вельми шкода бачити, як ти зажурилася. Благаю тебе, сядь. І пробач мені за моє базікання. Адже ти Повелителька Ілюзій. Хіба те, про що я тобі говорив, не споріднене з тією самою матерією, з якою ти працюєш? Я не сумніваюся: з того, в який спосіб я все тлумачу, ти спроможна збагнути, чом моє ім’я стоїть у згаданих мною списках найпершим. Адже перед тобою — живий приклад поклоніння герою, хіба ні? Той, хто пустив мене на світ, — визначна особистість… А тепер личко в тебе розпашілося. Хочеш випити чогось прохолодного? Зажди хвильку… Ось, ковтни. Ну а що стосується Акселераціонізму, то це просто така собі доктрина розподілу. Вона пропонує нам, Небожителям, вділити тим, хто скніє долі, частку наших знань, могутності, усього, чим ми володіємо. Цей акт милосердя спрямований був би на те, щоб підняти умови їхнього існування на вищий рівень, співмірний з нашим. Тоді, бач, кожне прирівнялося б до бога. Внаслідок чого, ясно, в майбутньому не стало б богів, а лишилися б самі тільки люди наодинці зі світом. Ми дали б їм пізнати науки й мистецтва, що ними самі володіємо, і тим самим зруйнували б їхню простацьку віру й позбавили б будь-якої опори їхні надії на краще майбутнє, бо найкращий засіб знищити віру або надію — це дати їм здійснитися. Чому ми повинні дозволити людям страждати від тягаря божественності колективно, як того вимагають Акселераціоністи, тоді як зазвичай ми даруємо його їм індивідуально — коли вони його заслуговують? На шістдесятому році життя кожна людина проходить через Приймальні Карми. Її судять, і якщо вона поводила себе як годиться: дотримувалась приписів та заборон своєї касти, віддавала Небові належну шану, розвивалась інтелектуально й морально, — тоді ця людина перевтілиться уже в вищій касті і таким чином поступово може досягти навіть самої божественності, перебратися жити сюди, в Небесне Місто. Зрештою кожне одержить свій десерт — за винятком нещасливих випадків, звісно, — себто кожна людина зокрема, а не все суспільство одним махом, може успадковувати божественність, яку шанобливі Акселераціоністи воліли б кинути їм оптом, розсипати перла перед кожним, хай навіть він до того зовсім не готовий. Отже тепер ти бачиш: така позиція була вкрай нечесна і пролетарськи орієнтована. Чого вони насправді хотіли, то це знизити рівень вимог до тих, кого наділяють божественністю. Вимоги ці з необхідності вельми суворі. От, скажімо, ти дала б силу Шіви, Ями або Агні до рук дитині? Ні, якщо ти при здоровому глузді, то не дала б. Ні, якщо ти не хочеш, проснувшись якось уранці, збагнути, що світу більш не існує. Ось до чого могли догратися Акселераціоністи, тим-то їх і було зупинено. Тепер ти знаєш про Акселераціонізм усе… Еге, та ти умліваєш від задухи. Дай-но я розвішаю твої убори, а тим часом приготую іще чогось випити… Чудово… Ну то на чому ми були зупинилися, Майє? Ага — як завелися кузьки в борошні… Словом, Акселераціоністи стояли на тому, що все оце, сказане мною, було б чистісінькою правдою, аби не те, що сама система корумпована. Вони зводили наклепи на непідкупність тих, хто дає дозвіл на перевтілення. Деякі зухвальці навіть казали, що на Небі повно безсмертних аристократів, свавільних гедоністів-легкобитів, що граються світом, як іграшкою. Інші зухвальці твердили, ніби найкращі з людей ніколи не досягають божественності, а в кінці їх чекає навічна смерть або інкарнація в одну з нижчих форм життя. Дехто з них посмів би навіть сказати, що ти сама і такі, як ти, були обрані для богобуття лише тому, що ваша природна, первісна врода й постава запалили уяву якогось хтивого божества, а зовсім не за решту явних твоїх чеснот, моя люба… О, та в тебе все тіло у ластовиннячку, га?.. Атож, он що вони проповідували, оті тричі кляті Акселераціоністи. І, сором признатися, отакі-то ідеї та звинувачення підтримує батько душі моєї. Що тут вдієш, хіба можна втриматися і не поцікавитись таким спадком? Минулися дні його славетних перемог, і тепер він — останній великий єретик серед богів, загроза їхній єдності. Хоч він і є очевидне зло, але водночас — і могутній герой, цей батько мого духу, і я поважаю його, як здавна поважали сини батьків свого тіла… Тепер тобі зимно? Іди сюди, дозволь мені… Ось так… Ось так… Ну ж бо… А тепер зітчи для нас ілюзію, моя красунечко, ілюзію, в якій довколишній світ буде вільний від усього того безглуздя… Отак. Повернись сюди… А тепер хай настане у цьому прихистку новий Рай, моя солодкоуста, зеленоока… Що це? Що для мене найголовніше цю мить?.. Істина, моя любов… І щирість… І бажання спізнати разом…
Ганеша-богороб прогулювався з Шівою лісом Канібуррхи.
— Владико Руйнації, — звернувся він до нього. — Здається мені, ти ось-ось розпочнеш репресії проти тих у Небесному Місті, хто відгукнувся на слова Сіддхартхи інакше, ніж дурнуватою посмішкою для відчіпного.
— Звичайно, — озвався Шіва.
— Якщо ти вчиниш так, то з нього вже не стане ніякої користі.
— Користі? Поясни, що ти маєш на увазі.
— Вбий-но мені он ту зелену птаху на найвищій гілці.
Шіва махнув своїм тризубом, і птаха впала з дерева.
— А тепер убий її пару.
— Я не бачу її.
— Тоді вбий котрусь іншу з їхньої зграї.
— Але я не бачу жодної.
— Тепер, коли ця лежить мертва, і не побачиш. Отож, коли тобі така охота, убий найпершого, хто дослухається до слів Сіддхартхи.
— Я збагнув, що ти маєш на увазі, Ганешо. Він трохи погуляє на волі. Поки що.
Ганеша-богороб роззирався на джунглі довкола. Хоч і гуляв він по царству примарних кицьок, але не боявся ніякого лиха. Адже сам Владика Хаосу крокував поряд нього, і Тризуб Руйнації боронив їхній спокій.
Вішну Вішну Вішну дивився дивився дивився на Брахму Брахму Брахму.
Вони сиділи у Залі Свічад.
Брахма усе просторікував про Восьмихресний шлях та славу й розкоші Нірвани.
Випаливши одна за одною три сигарети, Вішну прочистив нарешті горло.
— Ти щось хочеш сказати? — спитав Брахма.
— Цікаво знати, до чого весь цей Буддійський трактат?
— А хіба він тебе не зачарував?
— Ні, не дуже.
— Це вже
