Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

на майдані вся мирославська рада на чолі з єпископом Мелхиседеком.

Ось тепер виник на базарі й куценький ченчик і, з почуттям чесно виконуваного службового обов’язку, заговорив тим гидким панським голосом, який у певної породи діячів прорізується протягом першого ж тижня державної роботи в передпокоях у всяких панів начальників:

— Іменем владики! — ледве видобуваючи слова, урочисто проголосив келійник і додав, звертаючись до Оникія Бевзя, коли той, обтрушуючись, не без притаманної йому гідності саме вилазив з-під помосту, куди його жбурнула борзенька рука Мамая: — Чужинців оцих… той… вішати… гм… не велено!

І такий він був паскудний, отой службовий голос куценького ченчика, що збридило навіть зухвалому катюзі, і він аж вилаявся:

— Піди ти ік… — почав був лаятись Оникій, але спересердя щось йому в горлі затялось, і він, не можучи ні лайнутись до кінця, ані спинитись, завів без упину одне: — Ік… Ік!.. Ік!.. Ік!

— Скинь, катюго, козацький жупан! — зловісно підступаючи до нього, звелів Козак Мамай.

— …Ік… Ік! Ік! — відсахнувшись, тільки й зміг відповісти Оникій.

— Узяло кота впоперек живота! — гукнув хтось у юрбі віддалік.

Тисячі людей зареготали, аж раптом пані Тиша пройшла по базару з кінця майдану на кінець.

— Та це ж — Козак Мамай! — тихо видихнув хтось.

Та й по майдану мов сухий торішній очерет прошелестів:

— Козак Мамай… Козак Мамай!

А сам Козак тим часом, схопивши дебелого катюгу Оникія за петельки, струсонув його добре, хоч був той на цілу голову проти Мамая вищий, і сказав:

— Не ганьби козацького вбрання: скидай жупан!

— Ік! Ік! Ік! — тільки й міг відказати Оникій Бевзь.

— Скидай лишень! — загукали з юрби.

— Ік!..

А Козак Мамай хваткими руками вже здирав з катюги, люто рвучи на клапті, і жупан, і черкеску, і сорочку вишивану, навіть срібний хрестик зірвав з ретязька.

Широченні штани тим часом здирав з нього за шматом шмат, рвучи зубами обережно, щоб ненавмисне пана ката не вкусити, бо гидував ним, обачний і тямущий Песик Ложка.

31

Скінчивши це потрібне діло, — коли Оникій Бевзь перед громадою лишився голий, мов бубон, мов турецький святий, голісінький, навіть не в одежі Адама, бо в того ж, як розповідають самовидці, був де треба поганенький кленовий чи там іще який листочок, — скінчивши пильну роботу, Мамай труснув буйним чубом, блиснув сергою, вклонився в пояс та й мовив:

— Чолом, панове мирославці!

— Здоров, Мамаю! — відповів, так само кланяючись, єпископ.

— Мамай з нами! — загукали в юрбі.

І мирославці щиро вітали свого лицаря-заступника.

— Козак Мамай! Ого-го!

— Ік! — знову гикнув, почувши це грізне ім’я, голісінький Оникій Бевзь, котрого службовий обов’язок досі тримав біля шибениць, бо не міг же він самотужки перенести до своєї катюжної комори всі оці дзиґлики, зашморги, килим і важке розп’яття з Ісусом Христом, а все це покинути напризволяще сумління не дозволяло, і він, голий, стояв край помосту непорушно, гордий, як йолоп.

На нього, правда, вже ніхто уваги не звертав, бо всі поглядами прикипіли до таємничого гостя: як же зустріне Мамая мирославський владика?

Аж коли архієрей і той чортів Козак поцілувалися, від радісних криків луна шугнула чи не по всьому місту.

Вони були давніми побратимами, Козак Мамай і колишній запорозький полковник Микола Гармаш, на Січі прозваний Голоблею і висвячений потім, — чи, бува, не за хоробрість? — в архієреї.

Побратими давно не бачились, і ось тепер, тікаючи від цікавих очей, щоб побалакати на самоті — і про старе товариство, і про війну, і про сьогоднішній напад, що заревти примусив мирославські гармати, і про нахабство жовтожупанників, котрі з татарами знов нині спитувались живосилом прорвати оборону Долини, — їм треба було зараз побалакати сам на сам, і друзяки поспішили до господи єпископа, а юрба на базарі, — люди всякого плоду й заводу, — повернулись до своїх житейських справ, тим паче — війна їм поки що не так і дуже ще давалася взнаки, а однокрилівці десь принишкли.

32

Одні там поспішали на базарі до своїх возів, до коней, до худоби, приведеної й привезеної сюди на продаж, до всякого краму та збіжжя.

Інші подались базарувати між ятками й палубами, між гарбами й рундуками, серед усякого дріб’язку, розташованого для продажу просто на землі.

Ще інші кинулись крушити на дрізки три шибениці, що біля них, доконуючи службовий обов’язок, усе ще німжився Оникій Бевзь.

Він, голісінький, спробував був захистити знаряддя свого ремесла, але відстояти не міг, бо гайдуки порозбігались, і Оникій, заробивши кілька синців і втративши в бійці останню шматину кармазинового жупана, якою він старанно прикривав усе те грішне, що йому дав Бог, потяг, сердега, до шинку чарівної Насті-Дарини, де він наймав собі закапелок, бо ж йому вже нічого й не лишалось після того, як, під навалою юрби, дві шибениці, по-качиному крякнувши, зламались, та й третю чекала б та сама доля, коли б пан кат не накивав п’ятами, після чого добрі люди вгамувались і розбрелись од шибениць — хто куди.

Хто був щиріший, той потяг урятованих од дурної смерті слов’ян, досить-таки похмурих і вже, ясна річ, недовірливих, до шинку Насті-Дарини, і охочих пригостити цих сторонських вояків, скривджених запопадливістю пана Пампушки, охочих ставало все більше та більше, і, чималим гуртом, оточивши Романюка з його товаришами, вони вже пливли на той берег бурхливого базарного моря, і всі з повагою обходили якогось п’яного козарлюгу, що спав на дорозі, бо ж перед п’яним зверта навіть сам Господь Бог.

Почимчикував за всіма й наш Михайлик з матінкою, не зводячи залюблених очей з того сивого та мудрого гуцула, бо щиро коваль прикипів до нього парубоцьким серцем і тепер старався не відстати в велелюдному місті від свого доброго рятівника… У мандри за ним — то й у мандри! Світ заочі — то й світ заочі!

До пекла — то й до пекла! До шинку — то й до шинку!

І коваль Михайлик серед людського тиску тяг та й тяг уперед свою матінку.

Аж мати раптом спинилась.

— Хіба ти маєш гроші? — з підступом спитала вона.

— Навіщо вони мені зараз? — здивувався Михайлик.

— У нас же їх — як у жаби пір’я. А до шинку — без грошей…

Але Михайлик, щоб не відстати від Романюка, тяг Явдоху далі та й далі.

— Ти ж не схочеш, щоб тебе частував хтось чужий? — прикро напосідала мати.

— Нічого я не хочу, мамо.

— За горілку ж треба платити.

— Не хочу я горілки.

— До шинку ж ходять, щоб напитись.

— Не хочу я пити.