Читати книгу - "Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі"

Треба його вигнати з хати.

Панотець побіг до стайні та й вивів двох коней: одного для себе, а другого для ґазди.

— Сідаймо і — гайда!

За якусь хвилину були перед хатою. Піп прив'язав коня до воріт. Сам побіг до хати і почав кропити багацького сина свяченою водою. Багатий прокинувся, схопився із ліжка і драла на вулицю. Скочив на попового коня — і тільки дим за ним. Піп сів на другого коня, погнався за чортом. Він так мчав, аж перебіг, і закричав попаді:

— Добродзійко, отворяй ворота, бо, ади, чорт за мною женеться!

Попадя хутко відчинила браму, піп в'їхав на подвір'я. А багацький син помчав своєю дорогою. Як його уздріли тато й мама, то почали тікати з дому. Вибігли на вулицю і гайда до попа.

Панотець прийшов зі свяченою водою, та не було кого кропити: Степан устиг помитися.

Після того усі говорили, що багацький син має дідька в собі, й ні одна дівчина в селі не хотіла чути, аби ходив до неї.

А бідний Іван ходив далі до своєї дівчини, доки не одружився.

Про дідову і бабину дочку та змія

Жив дід і баба і була у них дочка. Баба вмерла. Узяв дід другу бабу із своєю дочкою. От зненавиділа баба дідову дочку:

— Де хоч, там і дінь її! — каже дідові.

Він запріг коника, посадив на санки дочку й поїхав у ліс. Їде та й їде, коли бачить, стоїть хатка на курячій ніжці, на собачій лапці.

— Хатко, хатко, не гордись, на ліс не дивись, до нас повернись!

Хатка до них повернулась, вони зайшли в хатку. Батько каже:

— Ти вари, дочко, галушечки, а я поїду в ліс дровець нарубаю.

Зварила вона галушечки, стала на порозі й гукає:

— Тату, гей! Ідіть галушечки їсти.

А там недалеко та й жив змій. Він і каже:

–Іду!

Два рази гукнула дівчина, і змій прийшов до хатки:

— Дівко, дівко, сип галушечки!

Вона каже:

– І насиплю!

— Дівко, дівко, сідай зі мною їсти!

Вона каже:

– І сяду!

От вони посідали, їдять. А мишка прибігла та й каже:

— Дівко, дівко, кинь мені галушечку, я тобі у великій пригоді стану!

От дівчина й кинула їй. Мишка підбігла, з'їла, прибігла ще і каже:

— Дівко, дівко, дай мені ще галушечку!

Та і дала їй. Вона підбігла, з'їла і прибігла втретє:

— Дівко, дівко, дай мені ще галушечку!

Тоді змій піднявся з-за столу й каже:

— Да стукни її, щоб і не пискнула!

Вона стукнула, да не по мишці, а по столу. Перехитрила змія.

— Дівко, дівко, стели постіль! — каже змій.

— Дак і постелю.

— Дівко, дівко, лягай на полу, а я на печі, тобі на ключі, а мені каміння!

Тут до дівчини мишка прибігла та й каже:

— Ти лізь під піч, а я буду на полу і дай мені ключі.

А змій давай на піл каміння кидати. От він кине камінь, а мишка бігає по полу, кружляє, да все ключиками брязь-брязь, да все в новому місці. Ніяк змій не попаде. А тут півні заспівали. Змій десь дівся, а дівка осталась жива.

Уже вранці баба каже дідові:

– Їдь за дочкою, на тобі кошичок, позбираєш кісточки!

Аж він приїхав, коли бачить, а дочка на порозі сидить у сріблі-золоті — це все змій після себе залишив у золотій скрині.

От їде дід з дочкою, а сучечка-пустолаєчка вибігла за ворота й каже:

— Тях-тях, дідову дочку в золоті везуть, а бабину женихи не візьмуть!

Баба ж ворота відчиняє, радіє, що дідову дочку неживу везуть. Аж бачить, що жива-здорова, ще й в золоті, в сріблі!

Давай баба діда лаяти:

— А сякий-такий!.. Вези ж і мою дочку в ліс!

От дід привіз і бабину дочку в ліс у ту саму хатку.

Привіз, а сам, як і перше, пішов нібито дров нарубати. Стала бабина дочка галушечки варити.

От прийшов змій і каже:

— Дівко, дівко, насип мені галушечок!

А бабина дочка каже:

— Не вдавить тебе, коли насиплю?

Змій тоді:

— Дівко, дівко, сідай зі мною галушечки їсти.

— Не великий пан, будеш їсти сам!

Тут і мишка прискочила:

— Дай мені галушечку!

Бабина дочка і кинула. Кинула й вдруге, а за третім разом змій каже бабиній дочці:

— Да вдар її, щоб і не пискнула!

Бабина дочка і вбила мишку.

Повечеряли. От змій і каже:

— Дівко, дівко, стели постіль!

Вона йому:

— Аж постелю!

Він тоді:

— Я буду на печі, а ти на полу, на тобі ключі, а мені каміння.

От полягали спать, а змій як кине каменюку, ключі тільки брязь-брязь, каменюка туди й полетіла. Прибив змій бабину дочку, з'їв, а кісточки у кошичок поскладав.

А баба тільки дождала ранку й каже дідові:

– Їдь за моєю дочкою!

Дід запріг коняку і поїхав. Приїхав до хатки, а в ній на стелі тільки кошичок висить. Він до нього, а там кісточки лежать!

Дід забрав кошичок і їде додому. Баба ворота відчиняє, а сучечка-пустолаєчка вибігла за ворота і каже:

— Тях-тях! Дідову дочку женихи беруть, а злої бабиної — у кошичку кісточки везуть!

Ось так. Не будьте, дітки, злими та скупими!

Про долю

У тій слободі, де я раніше жив, був один чоловік, Грицьком його звали, був він бідний і такий сердешний, що з самого малку не знав щастя-долі. Батько його з матір'ю рано померли, і залишився він сиротою микати своє горе на білому світі. Як тільки зіп'явся на ноги — і пішов по містах ходити. І ходив він так, аж поки дійшов до віку літ, тоді вже сяк-так з горем та з бідою оженився та й зажив собі наче б і нічого, так ні ж… Жінка попалася йому роботяща і доброї душі. Уже і діток з троє було і хазяйствечко, хоч маненьке, — коли маєш!.. Занедужала його жінка, полежала-полежала, а далі і вмерла. Загорював наш Грицько: не дасть він своїй голові ради. До людей пішов би жити: ні на кого діток кинути. Став усе сам робити, та своїх діток доглядати, та горювати. Вдень по людях робить, а ввечері прийде додому, дітям хліба принесе, погодує і спати покладе. Сам ляже спати, та не дуже йому спиться, усе думає-гадає, як його свій вік коротати одинокому та ще з дітьми. Подумав собі, подумав та й каже:

— Не бачив я долі зроду, не бачитиму, видно, і до гробу!

Почула десь, видно, його