Читати книгу - "Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі"

доля, що він так каже, і прийшла до нього так, що він і не угледів, де вона взялася. На самісінький Великдень, як задзвонили до служби, люди пішли до церкви паски святити, і наш Грицько пішов, поніс і він манесеньку пасочку, що заробив у багатого сусіда.

Прийшов він з церкви, а діти кричать:

— Скоріш, тату, паски давай!

Спинив Грицько й каже:

— Підождіть, дітки, піду я до сусіда попрошу багаття, та засвічу свічку, помолимось Богу, а після цього і пасочку їсти будемо; а то у нас кресала нема (сірничків тоді ще не було, а вогонь добували з кресала).

Пішов він до сусіда, а там йому не дали вогню та іще почали сміятися, що на такий празник ходить він по дворах.

Відтіля по ряду пішов він в інші хати… І так усюди його випроводжали, і скільки він не ходив — ні з чим зостався: вогню ніде не добув. От він і думає собі: «Піду я на той бік через луки, там бідніші люди живуть, знають, як воно нема, так ті скоріш дадуть».

Так і пішов. Коли це тільки зійшов на луки, аж гульк! Щось таке вогнище розклада біля доріжки, що йому нею йти, і видно, що ворочається щось. Глянув Грицько і зрадів: піду, каже, у тих людей попрошу багаття, може, й дадуть.

Підходить ближче і бачить — сидить якийсь старий дід, сивий та горбатий, сіра на ньому свитка, ликом підперезаний, без шапки, а біля нього лежить сумочка, як у подорожнього. Прийшов Грицько до нього:

— Христос воскрес! Чоловіче добрий, дай мені вогню!

А він каже:

— Можна, можна.

— Що ж це ти, дідусю, підеш у слободу розговлятися?

— Як погасне вогонь, тоді піду, а тепер держи за полу, я тобі насиплю багаття.

А Грицько і каже:

— У мене тільки одна свита і є, та й та згорить.

— Держи, — каже дід.

Підставив Грицько полу, а дід і всипав йому три жмені жару й приказав:

– Іди швидше додому, ще колись згадаєш мене добрим словом.

— Спасибі, — сказав Грицько та й поспішає скоріше додому, а сам радий, що добув чого йому треба було.

Дійшов до своєї хати, оглянувся назад, а там уже нічого не видно — ні діда, ні вогнища. Увійшов до хати, висипав багаття на припічок, засвітив свічку, приліпив до образів, помолився і сів паску їсти з своїми дітьми, що так довго його ждали. Потім зирк Грицько на припічок, а там замість багаття лежить куча червінців. Як побачив те Грицько — і обімлів від радощів, — і очам своїм не вірить. Перехрестився Грицько, узяв у руки один червінець, а він так і засяяв, і не глянеш на нього.

Про дурня

У одного чоловіка був син дурень. Парубок уже був, женити пора. Здається, за такого дурня хто б пішов? Але знайшли таку божевільну, що подавала рушники. Одбули весілля, та дурень недовго жив у сім'ї з батьком, зараз старші брати його виперли, поставили йому хату, й відрядили, і нічого не дали.

От і живуть вони собі вдвох із жінкою. Жінка товчеться та заробля, щоб таки збити хоч яку-небудь худібчину та щоб їсти було що; а дурень тільки їсть, та п'є готовеньке, та на печі лежить, та хоч би лежав, а то висить: оце залізе, обхвате жердку руками і ногами й повисне, висить та співа, аж хата розлягається. Раз жінка йому і каже:

— Ти б таки пішов до батька, та випросив собі хоч поросятко, як-таки у нас в дворі нічого немає.

— Та добре ж, жінко, я й піду.

Прийшов до батька, поздоровкався.

— Казала моя жінка, щоб ви дали порося.

А мати й каже невісткам:

— Підіть там піймайте яке гарненьке поросятко та дайте йому.

Він узяв те порося в мішок, поніс додому.

— На тобі, жінко, порося, казали, щоб берегла.

А сам оп'ять на піч — повис та й співа. На другий день жінка оп'ять йому каже:

— Люди такі: то рибу ловлять, то по зайці ходять, а ти все лежиш, та якби я не заробляла хліба, то й з голоду досі пропав би, піди по зайці.

— Та добре ж, — каже, — жінко, я й піду.

От жінка пішла до сусіда прясти, а він узяв кота й порося у мішок замість гончих собак і пішов у ліс. Тільки що став доходити — біжить заєць: він зараз випустив кота, а той кіт з переляку на дуба заліз, на самий вершечок, та й сидить. Дурень взяв та й порося випустив, а те порося як побіжить у рів, не удержалось, покотилось і вбилось. Зостався дурень без нічого: і зайця не піймав, і порося запропастив. Прийшов додому, жінки нема, він і поліз на піч. Прийшла жінка.

— Де ж твої зайці?

— Е, лиха там їх година! Тільки дурно порося пропало.

— Яке порося?

— Та наше-таки, я його брав на охоту.

— От дурний! Люди собак беруть, а він порося. Ти коли сам не знаєш, хоч би людей розпитав.

— А я ще й кота брав, так кіт забравсь на дуба, манив, манив — не лізе, так я його й покинув.

— Любий! Любий! — каже жінка.

Через скільки там днів оп'ять йому каже:

— Тепер у нас нема в дворі ні шерстини: ти б таки пішов до батька та попрохав, щоб тобі дали хоч лошатко.

Пішов дурень. Увійшов до батька в хату, поздоровкався.

— Казала моя жінка, щоб ви дали нам лошатко.

— А порося живе?

— Ге! Давно вже нема.

— А де ж?

Той так і так, розказав їм, де ділось порося. Браття вилаяли його, а мати аж заплакала. А лошатко дали-таки. Він надів на нього обротьку і повів додому.

Привів у двір, пустив його, а сам мерщій на піч — повис на сволоці та й співа. Жінка питає:

— А що, дали лоша?

— Дали, он у дворі.

— Ти б його в хлівець загнав та дав би йому сінця.

— Зажени ж, коли тобі треба.

От у неділю жінка збирається до міста.

— Гляди ж, — каже, — хазяйнуй тут без мене: даси лошаткові їсти і напоїш, а я кликну Параску (сусідину дівчину), нехай тут у печі витопить і обідати наварить; як управиться, то даси їй поснідати, отам у молотнику є сметана, а вона напече паляниць, то поламаєш м'яку паляницю.

— Гаразд, — каже.

Прийшла Параска. Зараз затопила в печі, наварила обідати й паляниць напекла. Як зовсім вже виправилась, сіла біля вікна та