Читати книгу - "Хрест: постбіблійний детектив"

чекісти набрехали про той дзвінок із Москви, але хто наважиться перевіряти? Паша теж собі подумав, як він раніше не допер сказати цим бовдурам, що йому телефонував Хрущов. І жодна воша зі всіх, що тут повивалювали на райкомівський кумач свої керівні пузяки, не писнула б. Мовчали б, як миші, як оце тепер.

– Так що сам упораюся, – підсумував Харкавий, а далі сказав те, що просто приголомшило всіх членів бюро: – І сам доповім. Така була вказівка. «Доложить лічно. Прі лічной встрєче в Москвє». Відкладати не будемо, – тепер говорив уже тільки він. Хто вони такі? Підвищують надої, нарощують урожайність угідь. Плебеї. А він – на передньому краю. Він кинув виклик головному ворогові комунізму – Богові. – Акцію реалізую завтра. О десятій підженіть машину з альпіністським спорядженням та автогеном під церкву.

Коли вже виходили із залу засідань, Паша зупинив усіх:

– Мало не забув. Спало на думку. Виконання вказівки товариша Хрущова – це свято для нас. Свято для всього району. Тому треба зробити його всенародним. Зі всіх колгоспів треба підвезти людей. Наш актив. Щоб кожен відчув себе причетним до великих звершень партії.

– А ми з інших районів підженемо поголів’я народу, – підхопив секретар обкому. – Особенно молодняк. Це має буть свято обласного масштаба.

– Я що, проти? Я за, Миколо Петровичу. Можна художню самодіяльність підключить. Чим не привід для масових гулянь і танців?

– А почєму би торговлю не залучить? – била ключем партійна ініціатива з уст товариша Тропченка. – Голова райпотребсоюза є на місці?

– Слухаюсь, Тімофєй Тімофєєвіч, – підскочив круглий, як бочка, член бюро.

– Ти, Спірідонич, піджени там пару-тройку бочок пива. Водочки соответствєнно на душу насєлєнія. Хай народ погуля. Строітєль комунізма – він должен весело прощаться со своїм прошлим. Гулять так гулять.

І тут підвівся представник КГБ УРСР, якого Кушнірук послав «попрісутствовать на етом зборіщє мєсних князьков»:

– А оцепление мы не снимали. А как вы гулять-то будете в условиях военного положения?

Оце халепа. Хоровод містечкових бояр раптом притих. Товариш із кобурою – цим усе сказано. Ми, члени бюро, так собі, поговорить можемо до опупєнія, а він, товариш маузер, усе рішає. І хто міг би дозволити собі захистити честь району та області? Правильно, особистий друг товариша Хрущова. Саме такий статус присвоїв собі в цьому воістину історичному дійстві Павло Семенович Харкавий:

– Якщо вам закортіло й далі лякати наших корів – будь ласка. Пропустіть крізь блокаду учасників празника і торчіть собі на здоров’я, якщо нема чого робити.

Коли полковник контррозвідки доповів про хід бюро генералові Кушніруку, той аж скипів від злості.

– Что, они в самом деле гулять надумали? Ты не шутишь? – ходив він по кімнаті слідчого ізолятора. – Здесь у меня молчит это бандеровское отродье. Он же не сам был. Не мог один человек расклеить за один вечер листовки по всем хатам. И не он писал листовки. Не его почерк. Веди его сюда. Выбивать показания – это мы умеем.

Коли Андрія завели до кімнати начальника, Кушніруком зателіпало ще дужче, ніж рапорт про бюро цих дурнів. Свої, чекістські дурні, а інші тут не водяться, зробили з цього пацана живого мученика.

Він ходив по кімнаті й залишав за собою криваві сліди. Із нього скрапувала кров.

– Что же вы наделали? Я же сказал напугать. Но не вот так. До смерти.

– Клянусь жизнью, товарищ генерал, это не я! – заскавчав відомий садист зі слідчого главка Єдлов, якого називали позаочі не інакше, як Єжов. – Это он сам!

Кушнірук не впізнавав цього ката. Коли мордував людей, він, цей різник, отримував особливий кайф. Аж приспівував від задоволення під час катувань.

Народжуються такі покидьки, яким особливу насолоду приносить перетворення живого людського тіла на мертве, і на таких вроджених і ретельно відібраних некрофілах тримався СРСР. Цих вампірів скрупульозно селекціонувала система. В інших суспільствах ці двоногі звірі поповнювали криміналітет чи психлікарні. Головний обов’язок держави як такої, як організації із забезпечення спільного проживання людей на окремій території – виловлювати їх, цих відморожених недоносків, лише зовні схожих на людей. Виловлювати цей особливо небезпечний демографічний брак – ізолювати від суспільства нормальних людей або й винищити, цей обов’язковий відсоток покидьків.

У цьому й полягає вищий сенс громадської чи державної безпеки. А тут усе навпаки! Ці виродки, відібрані за здатністю вбивати собі подібного, і складали державну безпеку цієї антидержави. Вони мали забезпечити безпеку партії від народу. І в цьому був найвищий промисел антибожий. Промисел Люцифера, який узяв гору над однією шостою частиною суші і звідси здійснював експансію на території, які утримувалися промислом Божим.

– Как это «он сам»? Ты что, поехал мозгами, которых у тебя нет? – Кушнірук буквально відтиснув Єдлова в куток кімнати.

– Ну, я его взял в разработку. Так, слегка. По-нашенски. Только-только начал. Просто кулаками и прикладом. Еще далеко до спецсредств.

«Спєцсрєдства» в комуністичному вихованні трудящих – це витягування нігтів із пальців, відбивання до змертвіння пальців на ногах і руках, розтягування за руки й ноги, відрізання геніталій або грудей у жінок, м’який і лагідний варіант live – закопування живими, а також варіант вишуканий, креативний – кидання людей живими в яму з кип’яченим вапном. Окріп вапняний. Гаряча ванна для тих, хто вірить у Бога та не хоче вірити в Леніна.

Усе це пекло, яке влаштувала Москва в Галичині, бачила Андрієва мама, коли в 41-му році до райцентру прийшли німці і відкрили на всенародний огляд місцеву тюрму. Наслідки роботи таких-от єжових постали перед тисячами дивом живих родичів, які прийшли за останками арештованих. Тіла мучеників, які загинули в пекельних муках, тіла цих святих знайшли в тій самій ямі з вапном посеред тюремного двору. Поки Червона армія відступала з визволеної території, вапно охололо, а відтак скам’яніло. Із біло-кривавих брил стирчали руки, ноги, голови. Брили довбали ломами і витягували тіла чоловіків, жінок, дітей, немовлят, кількамісячних янголят.

За рисами облич убитих впізнати було несила. Тіла зварилися і спотворилися в гарячому вапні. Деяких упізнавали за залишками одягу. Найслабше поводилися матері, коли натрапляли на останки своїх дітей. Вони, матері, падали в яму. На дні комуністичного казана, що мав зварити нову людину, перемішалися живі з мертвими. Мертві постали як пам’ятники у скам’янілому вапні й загуслій крові, а живі корчилися довкруж цих брил у невимовних муках, що їх не здатна витримати така людська сила, яку називають терпінням. І найкривавіші на планеті жіночі жалі виривалися з ями. Вони неслися по всіх усюдах, ударяючись об стіни плачу на небесах і розколюючи блискавками