Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 2"

ми мусимо відпочити, адже нам так багато треба ще зробити заради нашої зустрічі».

IV

Почули Богданів універсал в Україні. Почули і підтримали гетьмана. І одразу ж війна кількох десятків тисяч козаків і бажаючого покозачитись поспільства, яка розгорнулася на межі Дикого Поля і запалила вогнем помсти Лівобережжя, жбурнула в полум'я громадянської війни мало не всю Річ Посполиту, охопивши Волинь, Підляшшя, Литву, Галичину, Поділля і навіть деякі регіони Великопольщі. Буря селянських повстань почала зносити панські маєтки навіть під Краковом і Ґданськом. А на цьому тлі зловісним відблиском грядущої біди пролетіла воєводствами польськими страшна звістка – помер король Володислав. Спочив навіки славетний польський лицар, котрий багато разів з великою славою водив польське воїнство в десятки боїв, захоплював Москву і ставав нездоланною перешкодою для полчищ Османів. І не так сама смерть короля вразила пересічних громадян, як очікування чогось ще більш недоброго, що його мало принести безкоролів'я в такий непевний час, коли багатовічні устої Речі Посполитої підмивалися, і вся державна влада загрожувала впасти під ударами козацьких мечів. Залишена без обох коронних гетьманів і без короля, держава стрімко котилася в хаос, стримувана лише надлюдськими потугами сеймових комісарів, сенаторів і людей, подібних до князя Вишневецького, який у своїй ненависті до українського народу знайшов рятівний берег серед пучини, котра засмоктувала Польщу.

Але смерть короля боляче вдарила не лише по Польщі. На роздоріжжі, як це не дивно, опинився і сам козацький гетьман, відчуваючи, як всі його плани щодо близького і переможного закінчення війни ламає непередбачувана фортуна. Як і підкреслював він сам у багатьох листах і у вищенаведеному універсалі до народу України, Богдан Хмельницький ніколи не мав мети повстати супроти королівської влади, скоріше навпаки – разом з поверненням козакам одвічних їхніх прав та вольностей, разом з поновленням втраченої ще з часів Сагайдачного православної ієрархії, Хмельницький хотів домогтися посилення королівської влади і мирне співіснування України в складі оновленої Речі Посполитої. Такої Речі Посполитої, де б король був дбайливим володарем, а магнатство не могло безкарно плюндрувати чужі землі і безсоромною експансією руйнувати українську державність. На жаль, планам гетьмана було не суджено збутися – зі смертю Володислава, якому небезпідставно закидалися звинувачення в надмірних симпатіях до українського козацтва, зникали й примарні надії на те, що Польща вибачить козакам дві програні битви, знищення коронного війська і полон верхівки військового керівництва. І хоч Хмельницький, звертаючись до народу України, не вважав за потрібне сповістити про смерть короля і власні побоювання щодо можливого затягнення війни, він добре знав про всі варшавські новини. Очевидно, гетьман мав на меті виграти бодай ще хоч трохи часу і вибрати таку стратегію у своїх майбутніх діях, яка б дозволила Україні втриматися над урвищем і не впасти під ударами численних ворогів. Так, не лише Польща загрожувала Україні. Пильним оком вдивлялась в останні події на півночі Висока Порта, а союзний Хмельницькому Іслам-Ґерай міг перетворитися на лютого ворога за одним лише наказом із Стамбула. Кипів обуренням Ватикан, котрий мав надзвичайно великий вплив на багатьох європейських монархів. Як же міг не гніватись Папа, коли його укохану Унію не визнавали бунтівні козаки, а пастирів, що їх надихнув на боротьбу зі «схизмою», вбивали люто й безжалісно? Здригався від обурення Ватикан. А з-за смоленських боліт визирав уже Москаль, до якого поляки слали послів в надії на допомогу проти козаків, і який неспішно вирішував: з тим чи іншим з гравців на театрі польської війни поєднатися, щоб забезпечити собі найбільш вагомі дивіденди. І зовсім не таким лояльним, як його показують у байці про об'єднання України з Росією, був цар Московської держави по відношенню до повсталого козацтва України. Скоріше навпаки – абсолютний самодержець, яким був цар (як то часто буває в азійських народів), схилявся надати допомогу скоріше Польщі, аніж запорізькому гетьману, який, піднявши повстання на території самої Московщини, однозначно втрапив би в розряд «воровских людей» і переслідувався б нещадно, як всяка найменша небезпека «помазанику Божия». Підтвердженням тому яскраво слугує факт затримання запорізькою чатою неподалік від Білої Церкви московського посольства до Варшави, що його очолювали думні дяки Климов і Трифонов. Серед інших паперів, вилучених у «царьових мужей», в руки Хмельницького потрапили листи чільників посольського приказу до Киселя і Вишневецького, у яких прямим текстом писалося, що московське військо готове будь-якої години виступити проти татар, союзників гетьмана. Це означало б виступ проти самого Хмельницького. Однак Московщина поки що очікувала, утримуючись від активних дій. Як і Порта, Відень, Париж, Лондон і Рим.

Тим часом Богдан Хмельницький у своєму таборі під Білою Церквою приймав послів від коронного канцлера Речі Посполитої. Не простих людей надсилала Польща до козаків, аби вимолити хоч трохи часу і оговтатися після поразок. Сам сандомирський хорунжий Адам Казановський прибув привітати свого старого знайомого і почати торги, до яких з часом приєднався й Адам Кисіль на чолі великого посольства. І не міг без посмішки думати гетьман про те, що ще напередодні Жовтих Вод, перед битвою, з часу якої минув лише місяць, Єжи Оссолінський скоріше за все скривив би шляхетні губи, почувши про пропозицію відправити послів до бунтівника і банити, котрий переховувався від влади за пустищем Дикого Поля.

Тепер польське посольство гостювало в таборі Хмельницького, але навіть не це головне – вельможна шляхта запрошувала відвідати сейм, котрий мав відбутися в липні, козацьким депутатам, обраним самим Хмельницьким, і таким чином почати мирні переговори. Переговори великої європейської держави з гетьманом, що його не визнавали досі в Польщі, позаяк обраний він був козаками, а не польською владою. Цілком природно було б думати, що Хмельницький відмовиться від переговорів і продовжить наступ на Правобережжя, яке лишилося без захисту більш-менш вагомої військової сили. Але цього не відбулося. Хмельницький вирішив поки що зупинитися на досягнутому. Він дав згоду Оссолінському встановити тимчасове перемир'я і надіслати на сейм представників козацтва. До Варшави виїхало посольство на чолі з Федором Вишняком. Так було потрібно. Як талановитий політик, Хмельницький розумів: його війна набула таких розмірів, що йдеться давно вже не про боротьбу за козацькі, селянські і навіть не шляхетні права людей з його табору. Йдеться про побудову нової Української державності, а разом з тим і про пошук майбутніх союзників, вирішення, в яких рамках залишити відносини з Річчю Посполитою, добитися визнання сильних світу цього. Тож потяглися місяці важкої кропіткої праці з напруженням всіх дипломатичних можливостей ставки гетьмана і військової канцелярії Запорізького Низового війська. Полетіли в десятках напрямків листи