Читати книгу - "Звірослов"

class="p1">Він збирається йти. Йому ніяково.

Який він сором’язливий, думає Жанка. Такий гарний і такий сором’язливий. Рідко можна зустріти красу, яка не випинається.

- А ви тут живете, - бубонить він.

- Так. Давно.

- Гарний район.

- Недалеко до вокзалу.

Жанка не знає, що ще сказати.

- Ви одружені? - раптом незрозуміло чого питає вона.

- Я? Ні!

- Добре.

- Не знаю, чи добре, - він виглядає якимсь сумним, - деколи, знаєте, так хочеться, щоб хтось запитав, про що я думаю.

- І про що ви думаєте?

- Мені стидно зізнаватися.

Жанка спалахує, хоча не впевнена, чи правильно зрозуміла його натяк.

Усе. На сьогодні досить.

- До завтра, Іван.

- До завтра, Жанна.

Баба Віка не відчиняє двері. Жанка втретє натискає на дзвінок. По той бік дверей підозріла тиша.

- Вікторія Вікторівна! - кричить Жанка. - Ви вдома?! Вікторія Вікторівна!

Жанка торкає клямку дверей, і двері прочиняються. Жанка заходить всередину квартири.

- Вікторія Вікторівна!

Баба Віка на балконі, сидить, розпростерши ноги, у своєму улюбленому м’якому кріслі, з якого зручно спостерігати за тим, як минає травень.

- Вікторія Вікторівна, - тихо гукає Жанка.

Баба Віка ніяк не реагує. Мабуть, спить, думає Жанка. Виходить на балкон. У баби Віки широко розплющені очі. Вирячені очі. Так, ніби хочуть увібрати в себе все, що бачать цієї миті.

Тільки тепер Жанка зауважує, що ліва рука баби Віки обвисла на бильці крісла і нервово посіпується.

- Вікторія Вікторівна, вам погано? - здогадується Жанка.

- А ти хіба не бачиш, - ледь чутно шепоче баба Віка правим кутиком губ. - Мене паралізувало.

Жанка кілька секунд безпомічно дивиться на паралізовану, а тоді раптом заливається сльозами:

- О Боже! Що ж тепер буде! Вікторія Вікторівна! Що тепер буде!

- Дурна, - шепоче баба Віка. - Не реви. Сядь коло мене.

Жанка витирає рясні сльози рукавом, точнісінько так, як у дитинстві. Слухняно сідає на сусіднє м’яке крісло, однак це виглядає їй неправильним, навіть трохи абсурдним.

- Не треба сидіти, - каже Жанка, - треба щось робити! Треба викликати «швидку»!

- Дурна, - повторює баба Віка.

Жанці здається, що голос баби Віки стає все слабкішим, немов долинає з глибокої криниці, яку копають зі швидкістю одна рура за одне слово.

- Жанка, - шепоче баба Віка, - вони завжди були біля мене, а я їх не бачила.

- Хто?

- Вони.

- Хто вони, Вікторія Вікторівна?

- Соняшники.

- Соняшники?

- Соняшники.

- Соняшники.

Баба Віка, вирячивши очі, дивиться кудись уперед. Жанка нічого особливого там не бачить. Марить, думає вона. Треба викликати «швидку». Марення - це погано, це означає, що скоро вмре. О Боже, що тепер буде?!

Жанка знову заходиться безпомічним схлипуванням. Довколишнє набуває якихсь гострих пістрявих форм, і Жанка все помічає. Все-все. Помічає лисого дядька, який сидить на балконі другого поверху в будинку навпроти. Помічає бездомного пса на дитячому майданчику у дворі і те, що він грається… чим?… так, він грається чиїмись трусами. Помічає чисте-чистісіньке голубе небо в тополиних кронах.

Треба запам’ятати цей момент, цей момент кінця, думає Жанка, я завжди знала, що він рано чи пізно прийде, і я стану його свідком.

- Подивися, Жанка, як гарно вони цвітуть.

Жанка беззвучно плаче.

- Хто гарно цвіте?

- Соняшники.

- Де соняшники?

- Всюди.

Її голова вже їй не належить, думає Жанка. Але краще перед смертю бачити соняшники у цвіту, аніж страхітливих пекельних чудовиськ, які приходили до Жанчиної матері в її останню ніч.

- Не говоріть, - радить Жанка бабі Віці.

Але баба Віка однаково мовчить. Її ліва рука вже не посіпується.

Жанка підводиться з крісла, обережно обходить бабу Віку і кидається до телефону в коридорі.

- Алло, - кричить Жанка в слухавку, - тут, здається, померла людина… у кріслі… на балконі…

Адреса? Вік? Сімейне і соціальне становище? Можлива причина смерті?

- Я не знаю, чого вона померла! - кричить Жанка в слухавку. - Її останнім словом було «Всюди»…

По той бік дроту повідомили, що карета швидкої допомоги вже виїхала, нехай Жанка не панікує і не нервується, нехай вип’є заспокійливі пілюлі, якщо такі є, глибоко дихає, думає про щось хороше.

- Смерть - це зовсім не найстрашніше, що може статися з людиною, - спокійно повідомляють Жанці по той бік дроту.

- Так. Я знаю. Але, розумієте, Вікторія Вікторівна завжди була якась дуже жива.

По той бік дроту нічого не відповідають.

- Слухайте, - каже Жанка, - ви мені, конєшно, вибачте, але я мушу йти на роботу. Не можу вас дочекатися, розумієте, не маю часу, мушу бігти на роботу. Ви вже тут зробите все, що треба, добре? Вона лежить на балконі.

Жанка кладе слухавку. Бере з кухні дбайливо складену бабою Вікою коробку зі свіжими пиріжками і йде на вокзал. Біля під’їзду п’ятиповерхівки баби Віки оглядається.

- Соняшники.

І дійсно.

Клумби всюди довкола встелені жовтогарячими кульбабами.

На платформі миронівського вокзалу людно. Якраз прибула київська електричка.

Жанка із зразковою посмішкою продає пиріжки, які, можливо, будуть останніми в її житті.

Сьогодні я маю особливо ввічливо продавати пирожки, думає Жанка, щоб люди запам’ятали цей день, і ці пирожки, і щоб мене запам’ятали.

Жанці сумно. Коробка з пиріжками невблаганно порожніє.

Ірма Іванівна крутить носом.

- Твої пирожки як-то смердять сьогодні, Жанка.

- Смердять?

- Так. Напевно, м’ясо несвіже було.

Двоє жіночок, що стояли в черзі за пиріжками, потиху відходять убік.

- Навпаки, Ірма, ці пирожки найсмачніші і найпахучіші за всі часи. Ти просто від незвички рішила, що вони смердять. Подивися, - Жанка благоговійно піднімає пиріжок з картоплею в повітря, - подивися, який він чудесний, цей пирожок! Більше такого не буде.

Ірма Іванівна спідлоба зиркає на Жанку. Вона завжди здогадувалася, що ця пиріжкова принцеса несповна розуму.

- Ірма, - каже пиріжкова принцеса, - я тут усе думаю про твій бізнес. Ну, про метеликів, пам’ятаєш?

- Угу.

- Так-от. Я прочитала, що є метелики денні і є нічні. Тобі треба спеціалізуватися на нічних метеликах. Вони, по-перше, більші, ніж денні. А більші - значить дорожчі. По-друге, всі празнєвства люди, як правило, справляють вечором або навіть вночі. Тому треба, щоб метелики вечором і вночі виглядали живенькими. Щоб літали, а не куняли. Денні метелики вночі не будуть літати, що ти їм не роби. А нічні порхають як надо. Лучче за птахів. Треба спеціалізуватися на нічних метеликах. Правильно я кажу?

Ірма Іванівна вже давно не слухає Жанку. Вона дивиться туди, де стоїть черговий по вокзалу, за п’ятдесят метрів від них, з гучномовцем на плечі, у новій, літній уніформі, гладенько вибритий, «цвітучий», як би могла подумати Ірма Іванівна.

Черговий по вокзалу