Читати книгу - "Том 10"

2 Політичних і літературних оглядів (франц.).—• Ред.

то вже їдемо. От' і тепер ми з Лілею збираємось на тім тижні в Київ їхати. Ліля буде там учитись до неї будуть ходить учителі. Я думаю теж учитись рисування і англійської мови. Окрім того, мама уважає, що мені слід цю зиму пожить у великому городі, а не в селі. З Києва я Вам напишу, як там нам поведеться і як ми устроїмось. Анна Івановиа і Шура, може, теж будуть жить в Києві, але ми не будем з ними на одній квартирі, бо вони хо-тять наймать квартиру на цілий рік, а нам се певигодно, бо ми все одно більш як місяців сім не будемо в Києві, на літо поїдемо додому, а, може, потім і до Вас. Дуже б я хотіла поїхати весною до дяді Миші, та не знаю, чи вдасться,— все-таки дорого стоїть поїхати за границю. А вже мені так сього хочеться, що й розказать не можна. Але то ще далекі справи, хто куди літом поїде, ще побачим, як буде.

Ви,, бабушка, не сердіться на нас і пишіть нам скоріш, як Ви там маєтесь, а ми вже не будем так довго збиратись писать до Вас. Як там у вас, чи вже ніде не чутно холери? У нас у селі нема її, та й в городі вже коичилася. Може,, войа кончйться ще й до морозів. А морози, певно, не скоро будуть, бо тепер погода стоїть ясна та тепла, як літом. Напишіть, бабушка, що там у вас, у Ґадячі, нового. Чому Вй не написали, чи був в августі той спектакль, що Рудченкови тоді збирались ставити? Кланяйтесь, будьте ласкаві, од мене Стояновим, Машйцьким і Антоніні Семёнівні. Бувайте здорові, цілую Вас міцно і ще раз прошу, не гнівайтесь на мене.

Ваша внучка Леся

88. ДО М. П. ДРАГОМАНОВА

З ~

15 жовтня 1893 р. Колодяжне 18 ^ 93* Колодяжие

Любий дядьку!

Як Ви мене зв’ялили, як Ви мене вразили своїм остатнім листом! І де Ви їх берете, такі вразливі слова? Отже, щоб Ви знали, то на сей раз ми зовсім-зовсім ие заслужили такої догани від Вас. Не знаю, що сталося з нашим листом, що Ви його не отримали в Відні, ми, здається, його послали завчасу. Писали ми ще й в Цареброд, та вже щоб той лист дійшов — надія мала! Де ж, коли в європейському Відні листи пропадають, то в Цареброді і. бог ве-лівл Кара божа з тими листами, та й годі! Того листа, що-сьте писали в Одесу, я не отримала. Поки сама була там, ходила до остатнього дня на пошту, але сподіваного листа не було; виїжджаючи, просила я товаришку свою довідуватись про нього і, як прийде, мені переслати сюди, але от нема й досі, а до того ж, і товаришка не пише, то я й не знаю, чи лист той пропав, чи він де є. Та се вже коли люди дуже роз’їздяться, то з листами завжди виходять неподобні речі. Мені моє літнє циганське життя завжди коштує кілька листів річно, що тут порадиш? Ну, що ж тепер писати, звідки починати? Коли Ви не отримали наших листів, то, зиачить, не знаєте і про те, що наш Миша вже оженився. Весілля його було 12 сентября у Києві. Я, папа та Олеся були при шлюбі, а потім ми забрали наших молодих і поїхали до нас того ж таки дня. Але вони пробули у нас дуже недовго, бо Миші треба було спішитись до Дорпату 1; тепер він вже в Дорпаті, а Шура в хуторі з Анною Іванівною. Може, зимою вони житимуть в Києві, але се не напевне, я ще не знаю, як буде. А він ще конче хотів відпровадити Шуру до її дому. Отже, мусили вони летіти скрізь і мчати «на всіх парах». Такий летющий і мчащий настрій відбився і на нас, принаймні на мені, і досі все здається, що треба кудись бігти

і щось моторити скоріш, скоріш... У нас із Шурою всі розмови починались зо слов: «Ну, так ходім...» Я могла б, правда, говорити: «Ну, так їдьмо»... Іменно вже «їдьмо!» Ціле літо я куди-небудь їду. От на сім тижні знов їду в Київ, але вже на сьому буде кінець до якого часу, бо буду там сидіти цілу зиму. Будем ми там удвох з Олесею дальшої науки здобувати та в Києві Парнас основувати при помочі «Плеяди», в якій, сподіваюсь, вдасться мені деякі реформи провести. Надіюсь, що з Києва мені видніший буде і «Хлібороб» і «Поступ», бо звідси вони мені зовсім не видні, і я почала губити їх з ока. Листування моє з освіченими людьми за кордоном обірвалось не по моїй вині, і я ие мала ніякого способу подати їм признак життя від себе. Пробувала обзиватись з південного краю, але щось ніякого відгуку на свій голос не почула, так

«гласом вопіющого в пустині» зосталась, як і перше. Че-

)

рез що так вийшло — не знаю. Пишу Вам се для того, щоб Ви не думали, ніби і я збираюся спати. Я зовсім не такої сонної натури, сподіваюсь, Ви в сьому колись допевнитесь власними очима, бо якщо мені миш голови не одкусить, то я таки буду на той рік за морем. Ви можете сказати, що чуєте се вже не перший рік, але ж, бачите, рік до року не однаковий. Нехай там я і азіатка, і сяка,

іі така, а все-таки Ви можете мені вірити. «Veder Napoli е роі тогіге» кажуть люди, ну і я кажу те саме, тільки ке про Неаполь. Можете мене взивати азіатом, скільки вгодйо, а все-таки се правда.

Знаєте, що мені не дає далі писати до Вас? Півні прокляті! Співають та й співають без пуття й без міри! Не знаю, котрі то вже, либонь, треті, чи що — ось Вам доказ, що я не сонної вдачі.

Посилаю Вам врешті шотландську легенду, а Ви далі робіть з нею, що хочете, по її заслузі,— чи в «Дзвінок» посилайте, чи до кошика кидайте. Тільки, прошу, напишіть, яка їй від Вас резолюція вийде, бо все-таки «за своєю дитиною серце болить»... А може, в ній треба