Читати книгу - "Хотин"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Но! Пішла, пішла, стерво. Іч, лізе воно!
Андрій весело засміявся.
— Дивись, Микито, як силкується шаблю заробити.
— Ти де сіна взяв? — здивовано запитав Микита. У них у курені це було розкішшю — коней годували дубовим листям і його теж не вистачало.
Яцько хитрувато посміхнувся.
— У поляків випросив. Я до них у табір щоранку бігаю, там у жовнірів ще можна трохи розжитися. Щоправда, деякі скупі!
— От, чорт малий! Треба було ще мого Буланика нагодувати, що ж ти, тільки коли щось пообіцяють? — удавано нахмурився Андрій і передражнив: — Батьку Андрію! Батьку Андрію!..
Хлопець розгублено похнюпився. Потім замахав головою:
— Нагодую, нагодую! Тут і на нього вистачить.
Спираючись на шаблю, підійшов Максим.
— Доброго дня, панове молодці, — посміхнувся болісною посмішкою. Обличчя його було бліде, очі хворобливо блищали.
— Як ти, братику? — стурбовано запитав Микита.
— Та нічого, лихоманить лише, навіть у кожусі морозить. Трохи груди болять, але то пусте.
— Чому ти ходиш? Ліг би на воза.
— Не лежиться. Що я, баба, від подряпини на возі боки відлежувати. Дайте ліпше тютюну.
Андрій дістав оксамитовий кисет і подав Горбоносові. Той одразу почав накладати люльку.
— Що там чути? — запитав після паузи.
— Турки трупи ховають. Достобіса їх навалили. Наших теж трохи є, але десь удесятеро менше.
— Царство їм Небесне та земля пухом…
— Амінь!
Помовчали. Максим закашлявся і схопився рукою за груди.
— Ось бачиш. Пішли, кажу, на воза. Вкриємо тебе, полежиш. Більше спи — швидше на ноги піднімешся, — Микита взяв Горбоноса за плечі.
Максим, не пручаючись, дозволив укласти себе на воза. Підійшов Стецько Пузир. З-під поли його благенького кожушка стирчала вірна подруга — кобза. Сліпий намацав люшню воза і спинився біля козаків. У руці тримав скляну пляшку з темно-червоною рідиною.
— На, Максиме, випий половину зараз, решту — після обіду.
— Що це? — запитав Горбоніс, беручи у старого пляшку.
— Вино червоне, у волохів купив, біля замку. Ти крові багато втратив, тож пий, воно допоможе.
Максим зробив кілька ковтків і відкинувся на солому.
— Горілка ліпша, — мовив він, і через хвилину вже хропів. Довгий оселедець, мов гадюка, опутав бліду голову. Груди під закривавленими бинтами піднімались і опускались у такт диханню.
— Нехай спить, не турбуйте. Це для нього найліпші ліки, — кобзар сів на землю біля воза й прихилився головою до колеса. — Я побуду тут, а ви йдіть.
Козаки пішли до кабиці, де, як завжди, зібрався гурт. Декілька молодиків виливали кулі, нагріваючи на вогні казанок з оловом. У невеличких цегляних формах зблискували сріблом щойно вилиті, розміром із вишню, кулі.
— Учора вистріляв усі, до останньої кулі. Це була стрільба! — Товкач засміявся так, що кінчики вусів затріпотіли.
— Що було, то було. От тільки жаль бере, що ляхи в штани наклали і за нами не пішли, — мовив сивочубий козак на ім'я Іван Журба.
— А на дідька нам ляхи? — знизав плечима Півторакожуха. — Хіба самі ради не дали б?
— Та де там! — махнув рукою Журба. — Уже ні сили, ні припасу не стало. Я навіть ратище зламав, тільки ось шабля й залишилась. Якби вони повернулись і вдарили, не встояти б нам. Та й ніч насувалась…
— Велике діло, ніч, — не вгавав Півторакожуха, — хіба вночі не били бусурмана?
— Та то Півторакожуха жалкує, що туркеню одну не встиг із шатра витягнути, — долучився до розмови Андрій. — Добра туркеня!
— А ось і не туркеня вона, то лише одяг на ній був поганський. А сама білолиця, хіба не бачив, Андрію?
— Та біс її знає. Бачив, що ти мало в гречку не скочив. Якби трохи ближче була, враз би про бій забув.
— Яка там у дідька гречка! Я думав, може, сестричка моя, що її татарва в Кафу погнала. П'ять років про неї чутки нема. Схожа трохи.
— Якщо й вона, тепер це байдуже. Бачив — двоє турченят з нею були. Вона й не дивилась у наш бік, тікала за турками, аж п'яти блимали.
— Бачив, — схилив голову Півторакожуха, — а може, це й не вона була… Але схожа.
— Що ж ляхи собі думають? — гнівно мовив Микита, розпалюючи люльку. — А чи вони на війну вийшли, чи куди?
— Ляхи як ляхи. Добре, що у минулому році з ними не пішли до Цецори. Головами наклали б замість вельможних панів, — мовив старий Сипаха.
— Треба було й цього разу не поспішати. Видно, Бородавка мав рацію, не хотів він ляхам вірити, — сказав Журба.
— Що ти, Іване, кажеш? Треба було йти, як Рада вирішила. А Бородавка показав, на що здатен і де має рацію… Видно, не жити йому, — Сипаха замислено оглядав пістоля.
— Я теж думаю, що Бородавка разом із булавою і голову втратить. Сагайдачний йому не простить, — приєднався до розмови козак Петро Часник із Джерелівського куреня. — У нас в курені всі про це говорять. І по заслузі йому.
— Швидкі ви на розправу! — блиснув очима Микита. — Бородавка свій, з сіроми. Того й вибирали його на гетьманство.
— Та я що… Кажу, що чув, — Часник раптом згадав, що мав кудись поспішати, і зник.
— А все ж добре, що Сагайдачний керує. Розумна голова. Ляхам носа втер уже вкотре, — сказав Півторакожуха.
— Ляхи й не журяться. Ходкевич тільки бенкетує у замку, — махнув рукою у бік фортеці Кульбаба. Він відкинувся на возі й поглядав на похмуре небо.
«Скривилось, як на дощ», — чомусь спало на думку порівняння. Схожий настрій був і у війську. Козаки виказували невдоволення то Бородавкою, то поляками, а загалом причиною невдоволення було двовладдя. Останніми днями всі розмови у таборі велися лише навколо цієї теми.
Півторакожуха немов прочитав його думки:
— До речі, а де ж Бородавка подівся? Як оце Сагайдачний приїхав, його й не видно.
— Під вартою сидить. Біля шатра Сагайдачного, в наметі, що поряд. Мені Савка казав, Сагайдачного джура! — гордий, що знає те, чого інші не знають, відповів Товкач.
— А чому під вартою?
— Біс його знає. Може, боїться його Сагайдачний?
— Та чого б він боявся?
— Кажуть,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хотин», після закриття браузера.