Читати книгу - "Час жити і Час помирати"

не турбуйся. Ти ж не збираєшся змішувати свою арійську кров з кров’ю недолюдків чи державних злочинців. — Він усміхнувся. — Ще встигнеш попасти під каблук дружині, Ернсте!

— Та вже ж.

— Отже, за твоє здоров’я! Недавно ти ж познайомився тут з двома хлопцями з гестапо. Якщо справа рухатиметься повільно, вони зможуть нам допомогти. Натиснуть, де треба. Вони чималі тузи. Особливо Різе, отой худорлявий у пенсне.

Гребер задумався. Вранці Елізабет пішла в ратушу, щоб одержати потрібні папери. Він сам наполіг на цьому. «Прокляття, що я накоїв! — подумав він. А раптом на неї звернуть увагу? Досі її не чіпали. Недарма існує давнє правило: не вилазь, поки пахне смаленим! Якщо в гестапо що-небудь пронюхають, то Елізабет кинуть до концтабору — хоча б тому, що там її батько. — Греберові стало душно. — А коли про неї почнуть збирати відомості? Наприклад, у відданого члена партії фрау Лізер?» Він підвівся.

— Що сталося? — здивувався Біндінг. — Ти не допив свою чарку. Від щастя втратив головуючи не так?

Він засміявся з власного дотепу. Гребер поглянув на нього. Лише кілька хвилин тому Альфонс був для нього просто доброзичливим, трохи зарозумілим знайомим. Тепер Гребер раптом відчув у ньому представника грізної сили, яка приховує в собі ще невідому небезпеку.

— За твоє здоров’я, Ернсте! — сказав Біндінг. — Пий до дна. Це добрий коньяк. «Наполеон»!

— За твоє здоров’я, Альфонсе. — Гребер поставив чарку на стіл.

— Альфонсе, — мовив він. — Ти можеш зробити мені послугу? Дай мені зі своєї комори два фунти цукру. В двох кульках. В кожному по фунту.

— Рафінаду?

— Однаково якого. Аби цукор.

— Гаразд. Але навіщо тобі цукор? Тепер ти сам повинен бути достатньо солодким!

— Хочу дати хабара!

— Хабара? Але ж, чоловіче, в цьому немає потреби!

Куди простіше пригрозити. І надійніше. Я можу зробити це для тебе.

— В даному випадку не варто. Це, власне, ніякий не хабар. Я хочу подарувати цукор людині, яка зробила мені послугу.

— Добре, Ернсте! А весілля відгуляємо у мене, згоди? Альфонс чудовий дружко!

Гребер напружено міркував. Ще чверть години тому він знайшов би привід відмовитися. Тепер же він не наважувався цього зробити.

— Я не думав влаштовувати бучне свято, — сказав Гребер.

— Покладися на Альфонса! А сьогодні ти ночуєш в мене, чи не так? Навіщо тобі повертатися, знов одягати мундир, а потім мчати в казарму? Залишайся краще тут. Я дам тобі ключ від будинку. Можеш приходити, коли тобі заманеться.

Якусь мить Гребер вагався.

— Добре, Альфонсе.

Біндінг аж засяяв.

— Оце розумно! Тоді ми зможемо нарешті приємно посидіти разом і потеревенити. Досі в нас не було такої нагоди. Ходімо, я покажу тобі твою кімнату.

Він узяв уніформу Гребера і подивився на мундир з орденами.

— Ти повинен мені розповісти, як ти все це заслужив. Мабуть, довелося чимало потрудитись!

Гребер підвів голову. Біндінгове обличчя раптом прибрало такого самого виразу, як і тоді, коли п’яний як чіп есесівець Гайні хизувався своїми подвигами в СД.

— Тут немає про що розповідати, — відповів він. — Їх одержують просто через певний час.

Фрау Лізер якусь мить роздивлялася Гребера в цивільному, потім нарешті впізнала.

— Це ви? Фрейлейн Крузе немає дома, ви ж знаєте.

— Так, я це знаю, фрау Лізер.

— То що ж вам потрібно?

Вона дивилася на нього вороже. На її коричневій блузі виднівся значок із свастикою. В правій руці вона тримала ганчірку, немовби збираючись пожбурнути нею.

— Я хотів би залишити для фрейлейн Крузе пакет. Чи не змогли б ви покласти його в її кімнаті?

Фрау Лізер якусь мить вагалась. Потім узяла простягнений їй кульок із цукром.

— У мене тут іще один кульочок, — сказав Гребер. — Фрейлейн Крузе розповідала мені, що ви не шкодуєте свого часу для спільної справи. Тут фунт цукру, і мені він ні до чого. Ви ж маєте дитину, цукор вам потрібен, і я хочу запропонувати його вам.

Обличчя фрау Лізер прибрало офіційного виразу.

— Ми не потребуємо ніяких лівих товарів. Нам вистачає того, що одержуємо від фюрера. І ми цим пишаємося!

— І ваша дитина теж?

— І моя дитина!

— Це справжня свідомість! — сказав Гребер і подивився на коричневу блузу. — Якби на батьківщині так думав кожен, солдатам було б легше воювати. Але це не ліві товари. Це цукор з пакета, що його фюрер дарує солдатам-фронтовикам, які їдуть у відпустку, для їхніх рідних. Мої батьки пропали безвісти. Ви можете спокійно взяти його собі.

Обличчя фрау Лізер зробилось не таке суворе.

— Ви прибули з фронту?

— Звичайно. Звідки ж іще!

— З Росії?

— Атож.

— Мій чоловік теж у Росії.

Гребер вдав, що зацікавився:

— Де саме?

— В групі «Центр».

— Дякувати богу, там тепер спокійно.

— Спокійно? Там зовсім не спокійно! Група армій «Центр» веде напружені бої. Мій чоловік на передовій.

«Передова… — подумав Гребер. — Наче там ще є передова!» Якусь мить йому страшенно кортіло пояснити фрау Лізер, що там діється насправді — по той бік від голосних фраз про честь, фюрера і батьківщину. Але він вчасно стримався.

— Слід сподіватися, що незабаром він приїде у відпустку, — промовив Гребер.

— Він приїде у відпустку, коли настане його черга. Ми не вимагаємо жодних привілеїв. Ми — ні!

— Я також не робив цього, — сухо заявив Гребер. — Навпаки. Востаннє я мав відпустку два роки тому.

— Ви весь час були на фронті?

— З самого початку. За винятком поранень.

Гребер поглянув на функціонерку, що стояла непорушно. «Навіщо я стовбичу тут і виправдовуюсь перед цією бабою? — подумав він. — Її треба просто пристрелити».

Дитина Лізерів вийшла з кімнати, де стояв письмовий стіл. Це була худорлява дівчинка з волоссям невиразного кольору, вона роздивлялася Гребера і колупаласьв носі.

— Тоді чому ж ви в цивільному? — поцікавилася фрау Лізер.

— Уніформа в чистці.

— Он що! А я вже подумала…

Гребер не зрозумів, що саме вона подумала. Він раптом побачив, що жінка всміхається, показуючи жовті зуби, і йому стало трохи страшно.

— Ну добре, — сказала вона. — Дякую. Я візьму цукор для дитини.

Фрау Лізер взяла обидва кульки, і Гребер помітив, що вона їх зважила в руках. Він знав, що кульок для Елізабет вона розгорне відразу ж, як тільки він піде, а саме цього й прагнув. Собі на диво вона знайде там фунт цукру і більше нічого.

— От і добре, фрау Лізер. До побачення.

— Хайль Гітлер! — Жінка пильно подивилась на нього.

— Хайль Гітлер, — відповів Гребер.

Він вийшов з будинку. Біля дверей на тротуарі стояв двірник до стіни. Це був невеличкий чоловік у чоботях, галіфе штурмовика і з кругленьким черевцем під